— Народ може терпіти до певного часу. Навіть Будда терпів до трьох разів. Та, аби щось зробити, потрібна підготовка: навіть жаба, не підготувавшись, не стрибне. Перш ніж вирвати кілок, треба його розхитати. Якщо ви хочете розкласти великий вогонь, то треба починати з маленького. Перш ніж лікувати неміч, треба добре звати, яка то хвороба. І ще: вилікуватися самим. Від наївності, затурканості, темноти, неписьменності. Тільки ті, що володіють знаннями, можуть називатися видющими, а на обличчях неуків замість очей болячки. Лежачи животом на циновці, плавати не навчишся. У революційну практику треба вводити теорію, а теорію збагачувати практикою. Сокира без топорища — не сокира. Так і теорія з практикою взаємозв"язані. Смикнеш за ліану — всі джунглі стривожиш… Одразу багато хотіти — нічого не мати… Кожний великий шлях починається з першого кроку. Уникайте нерішучості в досягненні мети. Людина народжена для діяння. Той, хто нічого не робить, втрачений для народу. Важко перемогти народ на його власній землі, якщо він навіть позбавлений і могутніх фортець та інших переваг. Будь схожий на чаплю, яка підгортає крила і чекає потрібної хвилини, але дій з її рішучістю, коли настає час діяння. Якщо ти не маєш друзів і бачиш перед собою двох ворогів, то одного з них зроби своїм близьким спільником…
Радж відчув, що голова пухне від усіх цих премудростей. Хіба вони мають відношення до марксизму-ленінізму? Але тут, у цьому дивному кабінеті, в цій незвичайній обстановці, від отакого непростого проповідника можна було чекати ще й не таке.
Тим часом керівник заняття закінчив розмову про життя-буття й оголосив:
— А тепер почнемо знайомитися з книжкою Володимира Леніна «Держава і революція». Написав цю мудру працю керманич російської революції у 1917 році, коли якраз і ставилося питання про державу й відношення до неї пролетаріату. Через те зрозуміло, чому Ленін дав такий підзаголовок чи уточнення назви своєї праці: «Вчення марксизму про державу і завдання пролетаріату в революції».
І всю свою лекцію-розповідь керівник гуртка викладав, ходячи навколо довгого стола то в один, то в другий бік. Слухачі, переважно такого віку, як Радж, повертали вслід за проповідником голови, пильно стежили за виразом його обличчя, очей, ніби це допомагало розуміти то, про що розповідалося. Раджеві здавалося, що він у школі, а керівник гуртка — учитель, що от-от він кого-небудь з особливо старанних учнів погладить по голові. Хвилюючий, теплий сплеск затопив Раджеве серце, під горло підкотив давкий клубочок. Нахилився, поквапно став прокашлюватися: «Що зі мною?» А напружені за останні дні і ночі нерви відпускалися, послаблювалися, і треба було збирати сили, щоб не розплакатися вголос. «Невже це те, про що мріяв, на що сподівався? Є ще в моєму народі життєдайна сила, є!.. — І підступила злість на себе: — А я кваша… Кваша! Треба гартувати себе по-справжньому, бути готовим до майбутніх рішучих сутичок… А я розчулився, розкис — надто вже переболіла душа… Амарі докорятимуть — якого це ти слабодуха привів?»
— Здається, ніхто нічого не записував. Якщо ненароком щось записалося, зараз же, не встаючи, спаліть. Усе повинно бути в голові і в серці! — сказав наприкінці керівник. — Усім можна йти, а керівній трійці, Амарі й новенькому залишитися для розмови. Познайомимося ближче, ху із ху[15].
З кімнати можна було потрапити в службовий коридор, до якого вели окремі кручені сходи. Дехто поспішив до них, а інші ще наостанку наливали собі прохолодного оранжаду, заспокоювали спрагу і теж поквапно прямували до виходу.
Члени трійки і керівник гуртка сіли біля Раджа й Амари. Почалися розпитування.
А за склом стіни вирувала шалена веселість. У різних позах між столами мляво рухалися парочки, не стільки танцювали, скільки виламувалися. Повно парочок було і на арені, де вже закінчилася вистава. Один здоровило з офіціанточкою на руках виліз у прожекторне коло, і Радж помітив, як кокетливо мадамочка обнімала партнера за шию, як грайливо злегка дриґала ніжками у білих черевичках з ковзанами-роликами. І нікому не було діла до того, що говорилося в цій скляній кабіні-кімнаті, наплювати їм було на те, що під їхній безумний світ готується вже міна уповільненої дії.
Настав Янгів день народження — виповнилося дванадцять років. Радж упросив містера Крафта дати і йому і Янгу відгул хоч на один день. Півмісяця Радж без вихідних, та і Янгові, хоч і нещодавно поступив на роботу, не зашкодить відпочинок. А в дельфінарії можна зробити день профілактики: хай Абрахамс увімкне пересувну асенізаційну помпу і хоч трохи висмокче з дна бруд, а потім повністю поновить воду.
Крафт хоч і позітхав чимало — кожний день простою завдавав витрат, змушений був погодитись. Чистити басейн треба, а то можуть захворіти дельфіни.
Раджеві потрібен був відгул ще й тому, що на душі весь час було неспокійно. Урна з прахом предків десь у Гірському в Натачі або її батьків, і не можна, щоб таке довго тривало. Нехай уже ниє вічна незагоєна рана — не знає, де спочиває прах матері, прах батька, так ще й урну з прахом предків трохи не згубили. А це ж великий гріх! І добре було б роздобути хоч жменьку землі з Біргусу. Острів же теж тепер небіжчик, і хотілося б мати хоч що-небудь з нього.
У порт з Гірського щодня припливали рибалки. Острів Рай був ласим, ненажерним черевом, і цей шлунок щодня вимагав багато риби. І не тільки риби. Свіжих омарів, лангустів і крабів, устриць, креветок, голотурій, каракатиць, кальмарів, акулових хвостів, плавців та печінки молодих мантів, черепах, ікри морських їжаків… Важко перелічити все, що могло наверзтися на думку товстосумам. І господарі ресторанів із шкури вилазили, щоб задовольнити, ублажити, догодити. Коли чогось раптом не було, то відвідувачам-завсідникам обіцяли приготувати страву на завтра. Аби прийшли, аби не відцуралися їхнього стола! Коли Амара розказував про все це Раджеві, то тільки підсміювався з дивацтв буржуїв. А Радж слухав і трохи не скреготав зубами: обжираються, божеволіють, а інші не мають і шматка сушеного тунця, якого можна цілий день жувати, розмочуючи слиною, і не розжуєш.
Радж одразу попрямував з Янгом у порт, до причалів. Там щодня продавали морську живність просто з човнів. Їм пощастило: побачили земляка — дядька Джипу, батька Пуола. Може, і не впізнали б його, давно неголеного, у самій пов"язці на стегнах — вішці, — зігнутого між ящиками з рибою на дні великої моторки. Але він сам перший окликнув їх.
І зраділи землякові, і засмутилися. Доведеться розказувати про Пуола. А як розказати, і чи про все розказувати?
— Може, чули щось про мого лайдака? — якраз про Пуола і запитав Джива… — Пішов з дому, і ніякої звісточки… Мати місця собі не знаходить… Я вже казав їй: дідько його не візьме, заспокойся! Може, десь уже роботу добру знайшов. А вона: ой, чує моє серце, ой ниє-горить серце!
Янг швиденько прошепотів Раджеві: «Пуол обікрав батька, усі викупні долари забрав. А Джива прокляв його». І Радж шепнув йому: «Нічого не знаємо про Пуола, зрозумів?» На це Янг тільки очима блиснув: ні, такого не зрозуміти. Як можна змовчати про Пуола, коли він устиг так допекти до кісток і йому, і Раджеві? Та й бачили ж його! Бачили під водою, роз"їденого крабами!
— Не чули, дядьку. Казав, правда, хтось, ніби бачив його на Головному острові. Вдягнутий кумедно, як панок, паличкою махає… — Радж це казав і ховав очі: не вмів він брехати.
— Ей? Дай оте, боже… Можливо, як заживе добре, то й нас коли-небудь згадає, підкине якийсь цент. А я ось у рибалки записався на старості.
— Це ваша посудина? — поцікавився Радж.
ebooksa