Розділ п"ятий
Упряж сірого віслюка і візок на двох величезних колесах, який він тягнув, були прикрашені гірляндами паперових і живих квітів. Із вуздечки біля вуха віслюка стирчала барвиста парасолька, вона прикривала віслюкову голову і погойдувалася в такт ході. На візку лежали здоровенні барабан та літавра, і в них то по черзі, то водночас бухкали набалдашниками правий і лівий барабанщики. На кожний удар набалдашників у віслюка здригалася шкіра на боці, він крутив хвостиком з прив"язаним рожевим бантиком. Ба-бух! — круть-верть, ба-бух! — круть-верть…
— Уох-ха-ха! Авох-ха-ха! — аж заходилися хлопчаки. Пританцьовували, щось вигукували, метушилися. Назбиралося їх за оркестром ціла юрба — усяких: і добре вдягнутих, і майже голих, і обшарпаних.
— Глянь — тільки вправо крутить хвостом! Он, крутить — знову вправо… Ха-ха-ха, і не зіб"ється! — особливо потішався один, широкоротий і худий, гнучкий, мов гумовий. Хлопець навіть спробував ходити на руках, подригуючи в повітрі ногами.
Для Янга все було таким дивом, що він аж онімів. То йшов за візком з дивним осликом, то забігав збоку музикантів. Які дивовижні в них сурми і сопілки: і білі, й жовті, і чорні, малі й великі, товсті й тонкі. Одна така широка, що реве, як слон, — голову в розтруб можна засунути! Усі музиканти — європейці, усі в білих рукавичках, у білих костюмах, під пахвами й між лопатками попроступали темні плями поту, піт струменить по обличчях з-під високих конусоподібних шапок із султанчиками над дашком. Попереду йде спиною до музикантів керівник оркестру, на оркестрантів не дивиться, а все махає блискучим києм, ніби товче пшоно в ступі. На киї метляються якісь кульки-боми і золоті китиці. Диригент одягнутий трохи химерніше, ніж решта оркестрантів: шапка з таким пишним султаном, як і в усіх інших, але через плече перекинута плямиста леопардова шкура.
Янг відстає, пропускає оркестрантів повз себе — і знову до віслюка, по-свійському лоскоче його пальцями. Віслюк відповідає одним — круть-верть хвостом! Хлопчаки регочуть, весело і Янгові. Тільки барабанщик насупив брови і кивком бороди показав — «Не заважай, а то…». І підкинув набалдашника в руках, пригрозив ним.
Весело Янгові, він уже свій серед хлопчаків. Йому по-дружньому дають стусанів, плещуть по плечу. Він знову проштовхується крізь глядачів, випереджає оркестр, щоб іще трохи помилуватись диригентом. Смішний цей диригент з рудими вусами-кільцями. Він уже не товче пшоно в ступі, а розважається своїм блискучим києм — то хитає на всі боки, то крутить його млинком.
З-за прикрашених будинків вириваються останні промені сонця, яскраво відбиваються від блискучих сурм… Масть віслюка здається незвичайною, ніби це величезний і стомлений пальмовий пацюк… Янгові вже шкода його, пропускаючи оркестр повз себе, він погладив віслюка по крупу й відступив, щоб не потрапити під колесо, вище за нього.
— Уй, а вчора що було! Ти був учора на прошпекті? — звернувся до Янга той хлопчик, що ходив на руках.
— Ні, ми тільки сьогодні приїхали з Гірського, — Янг не сказав, що вони біргусівці.
— Мене Абдула звати, а тебе?
— Янг.
— Ой, тут учора процесія була із слонами… Карнавал!.. Фейєрверки! Смолоскипи!.. Слони під золотими попонами, із золотими балдахінами на спинах, ратички на кожному пальці позолочені!.. Один слон на смолоскип наступив — що тут почалося! Розлютився, мабуть: ятки-лотки поперевертав, людей потоптав… Махаута[3] схопив хоботом і як ударить об землю! Така паніка почалася, люди самі себе стали топтати, давити, розбігатися. А я на пальму виліз, і все-все було видно. Слона поліцейський застрелив, у вухо просто — ба-бах! Слона бензопилкою розрізали, цілу ніч вивозили… Те місце тепер не впізнати, піском засипали — бігав дивитися вранці.
— І ти все це бачив?! — Янг уявляв усе, що розказував Абдула, і від хвилювання аж язик присихав до піднебіння.
— Бачив! Я такий! Я скрізь устигаю… Давай ще до султанського палацу збігаємо, покажу, як варта змінюється біля воріт. Ой, кишки порвеш зо сміху!
— Ні… Мені нема коли! — раптом спохватився Янг. І так загулявся з цим оркестром, там уже, мабуть, його шукають.
— А де ви зупинилися, в якому готелі? — в голосі Абдули не було ніякої іронії.
— Готелі?! Хіба ми буржуї? Коло пристані наші… І батько.
Янг не хотів розказувати, у який «готель» вони упхнулися: якийсь склад-піддашок без вікон, без дверей. Там навіть сидіти було тісно, а не те, що лежати.
— То я сам побіг. Прощавай! — Абдула ящіркою шмигнув у натовп і зник.