— Дякую… — Янг вислизнув з його рук, протискувався до Вішну, до тих ченців, що ковзалися на мокрому, проштовхувалися до виходу, когось несучи. Янг спробував опуститися на землю, проповзти під ногами, але наступали на руки, і довелося випростатись, устати… Он уже ті ченці, біля самого виходу — другого бокового виходу. Ліз туди осатаніло — кого вони несуть?! Таке знайоме до кожної подряпини-синця тіло, такі знайомі пороздирані виразки…
— Тату!!! — вирвався крик нелюдського болю.
У батька безпорадно теліпалися руки, хиталася відкинута вниз голова. Очі були примружені і ніби з каламутного скла. Не відгукнувся батько, жодним словом не обізвалися ченці.
Ось уже двір, тут трохи вільніше. Янг забігав то з одного, то з другого боку батька, підхоплював його руки — «Обдере об каміння… Йому ж болить!..» І відчував, що руки були холодні.
Занесли батька під повітку, збиту зі свіжих дощок. Там уже лежало кілька тіл, накритих простирадлами. Батька поклали в один ряд з ними.
— Іди, хлопчику звідси… Ти син його? Усе одно — іди. На ось понюхай — і йди… — жінка в білій косинці з червоним хрестиком над лобом дістала з брезентової сумки пляшечку, відіткнула і сунула корок Янгові під ніс.
Перехопило дихання, сипонули з очей сльози…
— От… Поплач — і йди. У твого батька гарна смерть. Ти пишайся ним — він не пожалів життя для Вішну. Його спалять на найголовнішому жертовнику — як знатну людину. Ти пишайся ним… Ну — іди! — поквапливо підштовхувала в плечі до виходу. Вистачало в неї сьогодні роботи.
Не бачачи за слізьми білого світу, Янг брів униз до струмка разом з іншими прочанами. А потік тих, що підіймалися до храму, все ще не рідшав.
Ніхто з біргусівців його не шукав. Кому він був потрібний?
За два кроки позаду кульгав за ним, метляючи довгим язиком, бездомний рудий собака.
У центрі столиці хрипіли від натуги репродуктори:
Світтаун[4] — улюблене місто,
Світтаун — перлина моря,
Світтаун — як пісня серця.
Світта-а-аун! — у даль несеться, –
Світтаун! Світта-а-а-аун!!!
Духмяний наш, солодкий наш
І милий наш — Світтаун!
Янгові здавалося, що репродуктори-висульки на стовпах, схожі на гігантські приплющені, з решіточкою знизу, невідомі і неїстівні плоди, аж дрижать і трясуться. Вони от-от полопаються від напруження й спекоти, упадуть на землю дзвінкими цурпалками. Слухати цю безкінечну залізну пісню було нестерпно, в голові дзвеніло і від недосипання, і від спеки, і від того, що пережив уже тут, у столиці. Янг уже кілька годин бродив по місту, не розуміючи, куди йде-бреде, кого чи чого шукає.
ebooksa