— Здорові були! — швидко підійшов Пуол, подав руку одному й другому, як ровесникам. — Закуримо? — дістав з кишені штанів пачку, поляскав пальцями під денце, вибиваючи сигарету. Сам взяв її губами по-молодецькому і чванливо скривився, виставивши вперед нижню губу.
— Ми не куримо, — разом відповіли хлопчаки.
— То т-так вам і треба, мені більше буде, — заховав пачку. — А ти йди, іди. Мені ось з ним треба по-земляцькому поговорити. — Пуол обережно глянув на всі боки.
— Ми разом, і нікуди він не піде, — заперечив Янг.
— Що, не можу я пару слів сказати землякові сам на сам? — Пуол смикнув бородою і знову оглянувся. — Через п"ять хвилин відпущу.
— Янг, я замовлю і чекатиму тебе, — кинув йому, ідучи до дверей «Тридакни», Абдула.
Янг кивнув і похмуро втупився на Пуола.
Той стояв так, щоб причали з теплоходом залишалися в нього ліворуч і можна було туди скоса поглядати. Янга поставив спиною до «Тридакни», а потім, ніби передумавши, повів за лікоть у наполовину прочинені двері підворіття будинку, сусіднього з харчевнею. Виглядаючи на майдан, Пуол сказав:
— Я знаю, що ти сміливий і чесний. А чи знаєш ти, що на цьому можна заробити?
— Кажи, що тобі треба! Присмоктався, як п"явка… — Янг нетерпляче переступав з ноги на ногу. Накивати б п"ятами звідси! Але Пуол знову взяв його за лікоть, покрутив бородою.
— Мені хочеться, щоб ти заробив собі на черевики, а не ходив босий… — Пуол боляче наступив носком нового черевика Янгові на пальці, і той ойкнув. Хлопчикові вже хотілося вдарити його головою в живіт і поки Пуол корчився б і стогнав, утекти. — У тебе грошей скільки?
— Скільки є, всі мої!
— Дурень, я хочу знати, чи зможеш ти мені дати здачі. Щоб на місці й розрахуватися. А то в мене в-ве-лика купюра… Ось! — показав п"ятдесят доларів.
Янг дістав свої, навіть дрібні гроші. Пуол узяв паперові, перелічив.
— Замало… Але хай, іншим разом підкинеш мені ще якусь п"ятірку чи десятку. Значить, так: ось у лівій кишені в мене п"ятдесят доларів. Вони твої. У правій — вісім доларів, що ти дав, — мої. Вони будуть мені як здача з п"ятдесяти доларів. Щоб ти не втік з півсотнею, не давши мені здачі, я їх потримаю поки що в себе.
— Нема дурних! А тоді шукай тебе, як рибу в морі… Віддавай назад мої!
— Тихіше, дурень. У нас уже немає часу сперечатись. Он, бачиш, іде сюди джентльмен у кепочці з довгим козирком, у шортах і з рожевою косинкою на шиї? Рудий баул у правій руці…
— Ну… — припав Янг до щілини у воротах.
— Він зараз піде Портовою, ти — за ним, я — на відстані протилежним тротуаром, назирці. Коло будинку номер п"ятнадцять він візьме баул у ліву руку. Ти приноровися, щоб у цей час якраз опинився поруч з ним. Скажеш: «Може, вам допомогти?» Він повинен відповісти: «Нічого, нічого… Тут уже недалеко. У готелі відпочину». Ти: «А в який готель вам треба?» Він повинен сказати: «Санта-Клара». Ти відповіси: «Там уже місць немає. Вам треба в «Гонконг», ваш апартамент сорок перший». Повертаєшся назад і йдеш до мене по гроші. Усе запам"ятав?
— Усе.
ebooksa