Джеррі-Островик

22
18
20
22
24
26
28
30

Майкл так і не відплив з Тулагі на вербівній шхуні «Ежені». Раз на п"ять тижнів до Тулагі заходив пароплав «Макамбо», прямуючи від Нової Гвінеї та Шортлендських островів до Австралії. І якраз того вечора, коли він уже смерком кинув якір на рейді, капітан Келлар забув Майкла на березі. Власне, в цьому ще не було нічого страшного, бо вже опівночі Келлар видирався стежкою на гору до комісарового дому, а вся команда шхуни обшукувала околицю й човнові повітки, та пошуки виявилися марні.

Річ-бо в тому, що годину перед тим, якраз коли «Макамбо» підіймав якір і капітан Келлар спускався трапом з лівого борту пароплава у свій човен, Майкл попав на пароплав крізь ілюмінатор правого борту. Попав лише тому, що був наївний і недосвідчений, що сподівався знайти на кораблі Джеррі — адже востаннє вони бачились на кораблі, — і ще тому, що знайшов собі приятеля.

Дег Доутрі, що служив на «Макамбо» стюардом, напевне не спокусився б Майклом і не вчинив би з ним так, якби не був заворожений своєю досить незвичайною славою. Мавши від природи життєрадісну, але нетверду вдачу й чудове здоров"я, він здобув собі славу тим, що за двадцять років ні разу не знехтував служби й ні разу не зрікся щоденної своєї норми, шести кварт пляшкового пива — навіть, як сам хвалився, на німецьких островах, де кожна пляшка містить десять гранів розчиненого хініну, щоб запобігти малярії.

Капітан «Макамбо» (а раніше — капітани «Морсбі», «Мейсени», «Сера Едварда Грейса» й ще багатьох пароплавів з усякими чудернацькими назвами, які давало своїм суднам пароплавство Бернса Філпа) часом гордо показував на нього пасажирам, як на унікума, ще не знаного в морських анналах. У такі хвилини Дег Доутрі, пораючись на палубі, хоча вдавав, ніби й не чує нічого, однак позирав нишком на місток, звідки розглядали його капітан та пасажири, і пишався собою, бо знав, що капітан каже: «Гляньте! Ото Дег Доутрі, чоловік-цистерна. За двадцять років ні разу не був ні п"яний, ні тверезий, і не було такого дня, щоб він не випив шести кварт пива. На нього дивлячись, і не повіриш, але запевняю вас, що це правда. Я сам цього не розумію і щиро захоплююсь. Працює весь час за трьох. Я один кухоль пива вип"ю, і то згага пече, їсти потім не можу. А він просто квітне від нього. Лишень подивіться!»

Доутрі, знаючи, що каже капітан, аж бундючився з гордості за своє молодецтво, й ще завзятіше хапався за роботу, і випивав такого дня сьому кварту на доказ дивовижного свого здоров"я. Химерну мав він славу, та хіба мало на світі химерних людей? Дег Доутрі, в усякому разі, вбачав у тій славі сенс життя.

А тому він ревно, з усієї сили підтримував свою «шести-квартову» репутацію. Задля цього він у вільні від служби часини робив на продаж черепахові гребінці та інші оздоби, а при нагоді не гребував украсти чужого собаку. Хтось же мусив платити за щоденні шість кварт, з яких за місяць набігала таки чимала сума; а що платити мав сам Доутрі, то він, коли спіткав Майкла, і вирішив забрати його на «Макамбо», пропхавши крізь ілюмінатор правого борту.

Того вечора в Тулагі Майкл, спантеличений тим, що вельбот десь подівся, зустрів на березі присадкуватого, огрядного, вже трохи сивого суднового стюарда. Приязнь між ними виникла майже вмить, бо Майкл із веселого щеняти виріс на веселого пса. Він був куди товариськіший за Джеррі, дарма що знав дуже небагатьох білих людей: спершу містера Гегіна, Дербі та Боба в Мерінджі, потім капітана Келлара і його помічника на «Ежені» й нарешті Гарлі Кенена та ще кількох чоловіків з «Аріеля». Усі вони до одного, здавалися йому інакші, безмірно кращі, ніж та юрма чорношкірих, яку його привчали зневажати й держати в покорі.

Таким, як і всі білі, здався йому й Доутрі, що привітав його словами: «Агов, песику, ти що робиш у цьому чорношкірому краю? Ти ж собака білих людей!» Майкл озвався на той оклик стримано, з гідністю, вдаючи байдужого, однак нетерпляче прищулені вуха й веселі очі зраджували його справжній настрій. Доутрі, що вмів бачити собак наскрізь із першого погляду, помітив те, роздивляючись Майкла при світлі ліхтарів, що їх держали чорношкірі хлопці на причалі, де розвантажувано вельботи.

Стюард відразу розгледів у Майклі дві речі: по-перше, що це пес видимо симпатичний і добродушний, а по-друге, що він дорогий. А тому Доутрі хутенько озирнувся круг себе. Ніхто за ним не стежив. Поблизу стояло лише кілька чорношкірих, що дивились усі на море, бо звідти, з темряви, чути було плюскіт весел: надходив вельбот, і вони ладналися його розвантажувати. Трохи далі, праворуч, під другим ліхтарем, стояли комісарів клерк і комірник з «Макамбо» й запально сперечалися за якусь помилку в фактурі.

Тубільне селище на Соломонових островах. Фото початку XX ст.

Джек Лондон. Фото 1916 року.

Стюард ще раз зиркнув на Майкла й наважився. Він байдуже відвернувся й неквапно пішов понад берегом, геть з освіту ліхтарів. За сотню ярдів він сів на піску й став чекати.

— Песик вартий двадцять фунтів, як один пенс, — мурмотів він сам до себе. — Коли я не візьму за нього десяти фунтів, ще й «красненько дякую» на додачу, то шмаркач я буду, не годний добрати, де тер"єр, а де хорт… Авжеж, десять фунтів у першому-ліпшому шинку сіднейського порту.

А десять фунтів у його уяві обернулись на кварти пива й постали перед ним величним і осяйним видивом, цілою броварнею.

Та ось по піску затупотіли собачі лапи, почулось тихеньке часте сопіння, і Доутрі підвів голову. Якраз цього він і сподівався. Пес відразу вподобав його й прибіг до нього.

Бо Дег Доутрі знав, як поводитися з собаками, і Майкл за мить у тому пересвідчився, коли рука нового знайомця простяглась і вхопила його за шкіру збоку голови, під вухом. Ухопила не вороже, не грізно — й водночас рішуче, не боязко, а щиро й довірливо, і це навіяло довіру й Майклові. У тому дотику була шорсткість без кривди, владність без погрози, упевненість без знаджування. І Майклові здавалось найприроднішим у світі ділом, що цей чужісінький чоловік ухопив його отак за шкіру й трусить; а приязний голос мурмотів:

— От і гаразд, песику! Держись мене, держись, то ще, може, й у золоті ходитимеш.

Майкл ще зроду не зустрічав людини, яка б відразу так йому сподобалась. Дег Доутрі інстинктивно вмів поводитися з собаками. В ньому від природи не було ні крихти жорстокості. Він ніколи не надуживав ні влади, ні пестощів. І тепер він не намагався запобігти Майклової прихильності. Тобто намагався, але не відверто. Він тільки поторсав Майкла за голову ніби задля знайомства, а тоді пустив його й наче зовсім за нього забув.

Він заходився припалювати люльку, витираючи сірник за сірником, ніби вони гасли на вітрі. Проте вони догоряли йому трохи не до пальців, і поки він завзято пахкав люлькою, його бистрі голубі очиці під кошлатими, з сивиною, бровами пильно вивчали Майкла. А Майкл теж, нашорошивши вуха, пильно вдивлявся в цього незнайомця, що, здавалося, зовсім і не був для нього незнайомцем.

Він аж трохи розчарувався, що цей двоногий бог, такий напрочуд приємний, більш не звертає на нього уваги. Майкл навіть спробував напроситись на ближче знайомство, зав"язати гру: підкинув передні лапи й простяг їх уперед, аж припавши до піску грудьми, приязно закрутив обрубком хвоста й уривчасто, заклично гавкнув. Та чоловік не зважав: третім сірником він таки припалив люльку й тепер неквапно смоктав її в темряві.