— Коли ти давай десять плитка, я гаразд, — почулася відповідь.
— Я давай п"ять плитка, — ще поторгувався шестиквартовий стюард. — Коли ти не хочеш бери п"ять плитка, ти іди к бісу зовсім.
Відповіді не було.
— То хочеш п"ять плитка? — гукнув Доутрі в темну хатину.
— Я хочеш, — відповіло з темряви, і власник голосу виступив надвір з такими чудними звуками, що стюард аж присвітив сірником, щоб подивитись.
Перед ним стояв, спираючись на одну милицю, старезний дід з каламутними, червоними очима, напівзакритими якоюсь нарослою плівкою. На шолудивій, облізлій голові стирчали кущики сивого волосся. Вся шкіра у діда була в шрамах, зморшках, близнах і барву мала якусь червонясто-синю, з сірою поволокою — ніби чимсь намазана, тільки видно було, що та поволока просто наросла на ній.
«Прокажений, чортяка!» — майнула в Доутрі думка, і він зразу скинув очима на дідові руки й ноги, сподіваючись побачити самі кукси замість пальців. Однак пальці були цілі, лише однієї ноги до половини стегна бракувало.
— Далебі! Де твій нога гуляй? — спитав Доутрі, показуючи туди, де мала б бути та нога.
— Великий риба, акула, забирай нога, — оскірився старий страшною беззубою ямою рота. — Я дуже-дуже старий люди, — тремтячим голосом провадив одноногий Мафусаїл[13]. — Я давно-давно нема кури тютюн. Коли ти, великий білий пан, давай мій зараз один плитка, я хутко шуруй-шуруй твій на судно.
— А коли я не давай? — ще торгувався стюард.
Замість відповіді старий відвернувся і, теліпаючи куксою стегна, пошкутильгав боком назад у хатину.
— Гаразд! — квапливо гукнув Доутрі. — Я давай твій хутко закури.
Він сягнув у кишеню по дрібну валюту Соломонових островів і відломив від пачки пресованого тютюну одну плиточку. Старий ураз наче відмінився. Він жадібно простяг руку, вхопив тютюн і, щось мурмочучи та вискаючи ніби з болю, чи то в захваті, чи то в нетерплячці, витяг із дірки в пипці вуха чорну череп"яну люльку й тремтячими пальцями накришив і натоптав у неї дешевого тютюну з відпадків вірджінського врожаю.
Придержуючи тютюн у люльці великим пальцем, старий раптом кинув милицю й бухнувся додолу, підібгавши під себе єдину свою ногу: здавалося, що з нього зостався самий безногий тулуб. Потім поліз у плетену торбинку з кокосового волокна, що звисала з шиї на його запалі, висхлі груди, видобув звідти кремінь, кресало й губку і, поки нетерплячий стюард простягав йому сірники, вже викресав вогню, роздмухав і прикурив люльку.
Тільки-но раз затягшись, він перестав охкати та виска-ти, збудження його помалу згасло, і Доутрі вдоволено відзначив, що й руки в старого вже не так трусяться, й відвисла губа не тіпається, й слина не тече з кутиків рота, і червоні закислі очі робляться спокійніші.
Що ввижалося в ту хвилину мовчанки старому тубільцеві, Доутрі й не пробував здогадатися. Йому було не до того, бо перед ним яскраво постало своє видиво: голі стіни вбогої кімнати в притулку для нужденних, де інший дід, схожий на нього самого, так само канючитиме щіпочку тютюну в свою стару череп"яну люльку; і що найжахливіше — там він не матиме ані ковточка пива, не те що шести кварт.
А Майкл, що при тьмяному світлі від люльки дивився на двох старих людей, з яких один сидів долі, а другий стояв, і не здогадувався про трагедію старості. Він тільки відчував, і то надзвичайно гостро, який безмежно любий йому оцей двоногий білий бог, що своїми чарівними пальцями трохи пом"яв йому вуха та хвіст, помацав хребет — і здобув його серце.
Череп"яна люлька нарешті догоріла, і старий тубілець, підпираючись милицею, напрочуд моторно зіп"явся на єдину свою ногу й пострибав до берега. Доутрі мусив помогти йому зіпхати на воду невеличку пірогу. Вона була довбана, така стара й ветха, як і її хазяїн, і щоб залізти в неї й не перекинути, стюардові довелось замочити одну ногу по кісточку, а другу по коліно. А стариган перевалився через облавок так хутко, що, як пірога почала була перекидатись, він уже переважив її своїм тілом на другий бік і вирівняв.
Майкл зостався на березі — чекав, що його покличуть. Він ще не зовсім зважився пливти, але йому досить було б отого цмокання, щоб зважитись. Доутрі цмокнув так тихо, що стариган не почув нічого, і Майкл з піску стрибнув просто на прову піроги, не замочивши лап. Потім скочив стюардові на плече, а з нього сплигнув на дно піроги. Доутрі знову цмокнув губами, і Майкл обернувся передом до нього, сів і поклав голову йому на коліна.
— Ма"ть, я можу заприсягтись хоч на цілій купі біблій, що пес сам за мною побіг, — усміхнувшись, шепнув стюард Майклові на вухо. Тоді кинув тубільцеві: — Шуруй-шуруй хутко!