Жоден зрадливий спокусник ще не зваблював дівчини гак зухвало й майстерно, як зваблював Майкла немолодий шестиквартовий стюард. Коли Майкл, трохи ображений такою неувагою, неспокійно заворушився, ніби погрожував утекти, Доутрі буркнув:
— Держись мене, песику, держись мене.
Майкл підступив ближче й став поважно, ретельно обнюхувати стюардову холошу. Доутрі засміявся сам до себе і при тій нагоді, знов витерши сірника нібито припалити люльку, роздивився пса ближче й аж тепер побачив, яка бездоганна у нього порода.
— Добрячий пес, добрячий, — схвально промовив він уголос. — Знаєш, песику, ти б на будь-якій собачій виставці усі призи похапав. Одна в тебе вада — оте вухо; таке, хоч випрасуй його. Ветеринар, мабуть, зумів би.
Він недбало сягнув рукою до Майклового вуха й кінчиками пальців почав ласкаво обмацувати його при самому корені. Майклові те сподобалося. Ще ніхто ніколи не м"яв йому вуха так рішуче, але зовсім не боляче. Йому зробилось так приємно, що він із вдячності завихлявся всім тілом.
Потім рука потягла вухо вгору несильно стиснутими пальцями, так що воно повільно вислизало з них, і аж у його корінь віддавало приємним-приємним лоскотом. Пальці тятли то за одне вухо, то за друге, а чоловік щось тихо бубонів, і Майкл, хоча й не розуміючи слів, знав, що вони стосуються його.
— Голова як слід, пласка й рівна, — промурмотів Доутрі, спершу провівши по ній рукою, а тоді присвітивши сірником. — І зморщок нема, й щелепи сильні, й щоки нітрохи не вислі й не запалі.
Він заліз пальцями Майклові в пащу, обмацав зуби, рівні й міцні, прикинув на око ширину пліч і глибину огруддя, тоді рукою підняв Майклову лапу. Ще раз присвітивши сірником, він оглянув усі чотири лапи.
— Чорні-чорнісінькі, — сказав Доутрі. — Й без жодного ганджу, пальці стоять рівно, й вигнуті, як треба, й не завеликі, й не замалі. Закладаюся, що твої тато й мама брали свого часу призи на виставках.
Майкл уже був занепокоївся під таким пильним оглядом, та Доутрі враз покинув облапувати йому крижі й стегна, спіймав його своїми чарівними пальцями за хвіст, помацав м"язи при його основі, ближчі хребці, тоді став крутити хвоста безцеремонно й ласкаво. Майкл, аж нетямлячись з утіхи, вертів задом з боку на бік, назустріч пестливим пальцям. А чоловік раптом схопив його долонями за боки й підняв Майкла в повітря, але зразу й поставив додолу — пес не встиг і злякатися.
— Двадцять шість — двадцять сім… Більше двадцяти п"яти, ставлю шилінг проти пенса. А як доростеш, матимеш повних тридцять, — сказав йому Дег Доутрі. — Що з того? А те, що знавці дуже цінують таку вагу. Зайвих кілька унцій завжди можна зігнати. Вдався ти, песику, на славу. Статурою — бігун, вагою — перебієць, і в лапах хоч би маленька вада. Ні, пане песику, вага у вас така, як треба, а вухо вам перший-ліпший собачий лікар випрасує. Закладаюся, в Сіднеї знайдеться душ сто таких, що раді будуть сю мить вивалити за вас двадцять фунтиків.
А потім, щоб Майкл не запишався від такої уваги, Доутрі випростався, припалив знову люльку й начебто забув про нього. Замість набиватися зі своєю приязню, він хотів домогтися, щоб Майкл набивався сам.
І таки домігся, бо Майкл почав тертися боками об його коліно й тикатись писком йому в руку, просячи ще пом"яти йому вуха та покрутити хвіст. А Доутрі натомість піймав його за щелепу і, повільно хитаючи Манклову голову з боку на бік, заговорив:
— Чий же ти, песику? Може, якого чорношкірого? Це не годиться. А може, той чорношкірий украв тебе? Це вже зовсім зле! Знаєш, що вони часом виробляють із собаками? Це ганьба. Жоден білий не стерпить, щоб такий пес, як ти, належав чорношкірому, а я ж білий чи ні? Ось і я не стерплю. Це ж ні в тин, ні в ворота. Хіба чорношкірий зуміє тебе вивчити? Звісно, він тебе десь украв! Якби я оце спопав його, я б йому всипав бубни, ще й з верхом. Думаєш, ні? Ану, покажи-но мені його, то й побачиш, що я з ним зроблю! Щоб ото чорношкірий тобі наказував: біжи туди та принеси оте! Ні, пане песику, більше так не буде. Ти зараз підеш зі мною, і підганяти тебе, мабуть, не доведеться.
Дег Доутрі підвівся й почвалав далі берегом. Майкл дивився йому вслід, проте не біг за ним. Йому кортіло побігти, але ж його не кликано. Врешті Доутрі тихенько цмокнув губами. Так тихо, аж і сам не почув, тільки з руху губів знав, що цмокнув. І на такій відстані, як до Майкла, жодна людина б не дочула того цмокання, але Майкл дочув і радісно кинувся навздогін.
РОЗДІЛ II
Дег Доутрі поволі йшов берегом, а Майкл то дріботів позаду, то з радощів оббігав його кругом, щойно він знову цмокне губами. Спинився він якраз поза тьмяним освітом від ліхтарів, де невиразні постаті розвантажували вельботи, а комісарів клерк та комірник із «Макамбо» досі сперечалися за фактуру. Коли Майкл поривався вперед, Доутрі стримував його майже нечутним цмоканням.
Бо Доутрі волів, щоб ніхто не бачив, як він крастиме собаку, і міркував, як би його добутись на пароплав непомітно. Обійшовши віддалеки освітлений ліхтарями причал, він рушив берегом до тубільного селища. Як він і гадав, усі дужі чоловіки працювали на причалі. Очеретяні хатини здавалися зовсім збезлюднілі; та нарешті з однієї озвався сердитий, писклявий старечий голос:
— Кий біс там?
— Я гуляй берег дуже-дуже пізно, — відповів Доутрі південноморською говіркою beche de mer. — Я треба на судно. Коли ти бери мій у пірога, шуруй-шуруй, я давай твій два плитка тютюн.