І капітан Данкен, що встиг уже стати самим собою, огрядним добрягою, нахилився й рішуче, без вагання поклав руку Майклові на голову. Навіть більше — пестливо пом"яв йому вуха й почухав за ними. А Майкл, щирий веселун Майкл, що вмів битись, як лев, зумів пробачити й забути, як людина. Наїжачена шерсть у нього на в"язах уляглася, він покрутив куцим хвостиком, прищулив вуха, всміхнувся очима й мордою і лизнув у руку чоловіка, що з ним так недавно воював.
РОЗДІЛ VII
Від того дня Майкл уже вільно бігав по судну. Хоч любив він тільки Стюарда, однак був приязний з усіма й навіть не гордував частенько пожирувати з фокстер"єрами.
— Я ще зроду не бачив такого грайливого собаки, сер, і заразом такого розумного, — якось сказав Дег Доутрі шортлендському плантаторові, що йому тільки-но продав одного зі своїх черепахових гребінців. — Бачте, є собаки, що як розпустуються, то за все забувають, тому вони ні на що й не годяться. А Кілені-бой — не такий. Він вам за мить споважніє. Ось зараз побачите. Та я вам ще й не те покажу! Він уміє рахувати й має радіо в голові.
Стюард тихенько цмокнув губами — так тихо, що й сам не був певен, чи справді у нього вийшов якийсь звук, а вже плантатор, звісно, й зовсім нічого не почув. Майкл ту хвилину валявся на палубі кроків за п"ять, задерши вгору лапи, а обидва фокстер"єри удавано люто шарпали його. Враз він, дриґнувши всіма чотирма лапами, перевернувся на бік, нашорошив вуха й глянув на стюарда. Той цмокнув ще раз, і знову плантатор нічого не почув і ні про що не здогадався, а Майкл схопився й підбіг до свого папа.
— От собака, еге? — похвалився стюард.
— Але як же він дізнався, чого ви хочете? — допитувався плантатор. — Ви ж його не кликали.
— Телепатія… Спорідненість душ, настроєних на той самий музичний лад, — пустив ману Доутрі. — Розумієте, нас із Кілені відлито з однакового металу, тільки в різні форми. Може, він тільки через якусь помилку в природі не став моїм рідним братом. А зараз я вам покажу, як він арифметику знає.
Доутрі вийняв з кишені паперові кульки й надзвичайно здивував та потішив пасажирів, продемонструвавши їм Майклове вміння рахувати.
— От бачте, сер, — сказав він на закінчення. — Як я де в портовій пивничці замовлю чотири кухлі пива та задумаюсь і не помічу, що кельнер приніс тільки три, то Кілені-бой відразу зчинить гвалт.
Тепер, коли на «Макамбо» всі знали про Майкла, Кве-кові не доводилось ховатися над кочегарнею, щоб пограти на дримбі, і він іноді теж нишком робив над Майклом свої спроби в каюті. Тільки-но забринить примітивна музика дримби, Майкл нічого не міг із собою вдіяти. Він мусив мимохіть розтулити пащу й завити. Одначе, як і в Джеррі, то не було звичайне собаче виття; воно скорше скидалось на мелодійний спів, і дуже скоро Квек домігся того, що Майкл почав правильно вторувати нехитрій мелодії, підвищуючи й знижуючи голос у певних межах.
Майклові не були до вподоби ті уроки, бо, зневажавши Квека, він не хотів би коритися йому ні в чому. Та все змінилось, відколи Доутрі заскочив Квека під час такого уроку. Він зразу розшукав на дні скриньки губну гармонію, що нею, бувало, в портових пивницях коротав час від пляшки до пляшки. Незабаром він відкрив, що найскоріш Майкл починає вити під мінорні мотиви; а вже раз почавши, співатиме, поки чує музику. Та й без гармонії Майкл міг заспівати — під Стюардів голос, що зразу заводив сумний, протяглий мотив без слів, а тоді переходив на старовинну пісню чи баладу. Майкл ненавидів співати з Квеком, але зі Стюардом співати він любив, навіть тоді, коли Стюард виводив його на палубу й давав концерт перед пасажирами, що аж вищали з реготу.
Перед кінцем рейсу Доутрі мав дві серйозні розмови: одну з капітаном Данкеном, а другу з Майклом.
— Ось яке діло, Кілені, — почав Доутрі одного вечора, коли Майкл сидів, поклавши морду на коліна своєму панові, й віддано дивився йому в обличчя; хоча слів він і не розумів, та його тішив приязний голос. — Я вкрав тебе, щоб розжитися на пиво, бо як ти стрівсь мені на березі тоді ввечері, то я зміркував відразу, що десять фунтиків за тебе дадуть будь-де. А десять фунтиків — це купа грошей. Це п"ятдесят доларів на американські гроші й сто на мексіканські чи китайські. А за п"ятдесят доларів можна купити пива ого скільки — хоч залийся. Та я хочу спитати в тебе одну річ. Ти повіриш, що я продам тебе за десять фунтів? Ну, кажи. Повіриш?
Майкл застукотів куцим хвостом об підлогу й уривчасто гавкнув, висловлюючи свою цілковиту згоду з усім, що йому казано.
— Або, скажімо, двадцять фунтів. Це вже справедлива ціна. Чи взяв би я такі гроші? Га? Взяв би? Та ніколи з світі. А за п"ятдесят фунтиків? Як гадаєш? Отоді б я, може, й зацікавився, а стома фунтиками ще дужче. О, за сто фунтів стільки пива можна купити — хоч оцією старою посудиною плавай. Тільки хто в біса дасть мені за тебе сто фунтів? Хотів би я такого бевзя побачити. А знаєш нащо? Ну дарма вже, скажу, шепну на вухо. Аби послати його до дідька в пекло. Авжеж, Кілені, туди б я його й послав. По-чемному, звісно, — справив би його туди, де в нього ніколи ноги не мерзнутимуть.
Майклова любов до Стюарда була просто нестямна. А як ставився до Майкла Доутрі, видно з розмови між ним і капітаном Данкеном.
— Певне, він учепився за мною й прибіг трапом на борт, сер, — так закінчив свою брехеньку Доутрі. — Я й не згледівся, коли. Востаннє я бачив його ще на березі, а тоді заходжу до каюти, а він уже спить у моїй койці. Ну як він туди попав, сер? Як він знайшов мою каюту? Може, ви мені скажете, сер? Як на мене, то це диво, та й годі, справдешнє диво.
— І вахтовий на трапі не бачив? — пирхнув капітан. — Ніби я не знаю ваших фокусів, стюарде. Ніякого дива тут нема. Ви його вкрали, от і все. Вчепився за вами й прибіг трапом на борт, кажете? Ні, на трап він і лапою не ступив. Він попав на судно крізь ілюмінатор, і то не сам. Закладаюся, що й ваш чорношкірий доклав рук. Ну, та годі вже нам розводитися. Віддайте мені собаку, і про кицьку я забуду.
— А що, як воно й справді так було, як ви сказали, сер? Адже тоді ви будете причетний до крадіжки, — відповів Доутрі, своїм звичаєм уперто насупивши брови. — Мені дарма, сер, я ж простий стюард, невелике лихо, як і відсиджу за пса; але з вами, сер, капітаном такого пароплава, як би воно виглядало, га? Ні, сер, мудріш буде, як я зоставлю цього собаку в себе, коли вже він до мене прибився.