— Я дам вам десять фунтів додачі, — умовляв капітан.
— Ні, сер, ніяк не можна, ви ж таки капітан, — твердив стюард, похмуро хитаючи головою. — А крім того, я знаю, де є в Сіднеї розкішна ангорська кицька. Її хазяїн виїхав на село, і вона тепер йому непотрібна, та й їй щастя буде знайти сталий притулок, хоч би й на «Макам-бо», так чи ні, сер?
РОЗДІЛ VIII
Ще одна штука, якої Дег Доутрі зумів навчити Майкла, так зачарувала капітана Данкена, що той запропонував стюардові вже п"ятнадцять фунтів і пообіцяв «забути за кицьку». Доутрі спершу навправляв Майкла потай із старшим механіком та шортлендським плантатором, а вже як переконався, що номер вийде чисто, виступив перед публікою.
— Ось уявіть, буцімто ви поліцаї чи детективи, — сказав стюард першому й третьому помічникам капітана. — А я буцім-то вчинив якийсь страшний злочин. І єдина прикмета, як мене викрити, це Кілені. Й Кілені попав вам до рук. Коли він упізнає свого хазяїна — себто мене, — я попався. Ось нате повідок і відведіть його на той кінець палуби. А тоді ведіть назад, нібито йдете вулицею, і як він признається до мене, то ви мене арештуєте, а як ні — то ні. Розумієте?
Помічники відвели Майкла, а за кілька хвилин вернулися. Майкл рвався вперед, аж натягав шворку, шукаючи свого Стюарда.
— Скільки вам дати за пса? — спитав Доутрі, коли вони підійшли; та фраза була умовним знаком, до якого привчено Майкла.
І Майкл, щосили натягуючи повідок, проминув Стюарда, й хвостом не крутнув, і не глянув на нього. Помічники спинились біля Доутрі й підтягли Майкла назад.
— Цей собака відбився від хазяїна, — сказав перший помічник.
— Ми розшукуємо хазяїна, щоб вернути йому пса, — додав третій.
— Добрячий пес… Скільки вам дати за нього? — знову спитав Доутрі, зацікавлено розглядаючи Майкла. — А норов у нього який?
— Спробуйте самі, — відповіли йому.
Стюард простяг руку погладити Майкла по голові, але враз і відсмикнув її, бо пес наїжачився, загарчав і злісно вищирив зуби.
— Не бійтесь, не бійтесь, він не вкусить! — гукали захоплені пасажири.
За другим разом Майкл клацнув зубами біля самих його пальців, і стюард відскочив, а пес розлючено рвонувся на повідку за ним.
— Заберіть його геть! — крикнув Доутрі сердито. — Така злюща тварюка! Я б його й дурно не взяв.
Помічники відійшли, а Майкл іще рвався назад, мов несамовитий, і стрибав, шарпаючи повідок, і гарчав на стюарда.
— Ну що? Хто повірить, ніби він мене знає? — переможно спитав Доутрі. — Я сам цієї штуки ще ні разу не бачив, тільки від людей чув. Колись у Англії браконьєри так привчали своїх собак. Коли й спіймає лісник чи поліція чийого собаку, хазяїна він однаково не зрадить… Вірте чи ні, але він до біса тямить, цей Кілені. І мову людську розуміє. Ось тепер у моїй каюті двері відчинені, і він може принести, що дістане: черевики, капці, кашкета, рушника, щітку, кисета з тютюном. Тільки скажіть що, і він принесе.
Пасажири загомоніли всі зразу, називаючи кожен своє.
— Хто-небудь один хай каже, — порадив стюард. Усі загукали, щоб вибирав капітан Данкен.