О, нарікати мені не доводиться. Адже решта, хто був у вагоні, всі загинули. На нещастя, я їхав з безплатним квитком і тому не міг позивати залізниці за відшкодування. Зате можу похвалитися, що я єдиний чоловік на світі, який пірнув з дев"яноста футів височини в півтора фута води й зостався живий… Коли ваша ласка, стюарде, налийте мені ще.
Доутрі вдовольнив його прохання і, схвильований оповіданням, відкоркував і собі другу и ляшку пива.
— Ну, далі, далі, сер, — хрипко промовив він, утерши губи. — Як ви по скарби плаваєте. Мені страх як кортить почути. Будьте здорові, сер!
— Я можу сказати, стюарде, — почав знову Старий Моряк, — що вродився в сорочці, та дуже скоро вона зносилася, і зостався я справдешнім блудним сином. На лихо, вродився я не тільки в сорочці, а ще й з негнучким хребтом, гордий. Рідні мої зреклись мене, а я… зрікся всяких претензій до них. Врешті, то була не їхня провина. Я ніколи не скаржився й не нарікав на них. Я просвистів те, що в мене лишалось — на бавовну в Південних морях, какаові плантації на островах Тонга, гуму й червоне дерево на Юкатані. А кінець кінцем докотився до того, що спав по брудних кишлах Бауері та їв усяку гидоту по харчівнях Іст-Сайду[15], а часом стояв до півночі в чергах за дармовою пайкою хліба, думаючи тільки про те, щоб не впасти, не зомліти, поки діжду тої пайки…
Оповідач змовк передихнути, а Доутрі промурмотів захоплено:
— І ні разу нічого не попросили в рідні…
Старий Моряк розпростав плечі, гордо підняв голову, тоді знову схилив її і підтвердив:
— Ні, не попросив. Я попав у притулок для нужденних — окружну ферму-притулок, як вона офіційно називається. Яке гидке було там моє життя! Просто твариняче. Півроку я жив, як тварина, поки побачив рятунок. Я заходився будувати «Пильного». Я збудував його по дощечці, і обшив міддю, й сам вибрав кожну деревину на рангоут, і спорядив усе судно, і сам дібрав усю команду, і відплив на ньому в Південні моря по скарб, закопаний на сажень у піску… Все це подумки, розумієте, — пояснив він, — бо весь той час я був в"язнем у притулку для недобитків життя.
Обличчя Старого Моряка раптом зробилося суворе й гнівне; його права рука метнулась до руки Доутрі, й висхлі старечі пальці стисли її, мов обценьками.
— Довгий, тяжкий шлях довелось мені пройти, поки я збив трохи грошей на першу свою мізерну, ох яку мізерну авантуру з «Пильним» та вирвався з притулку. Ви знаєте, я два роки працював у притулковій пральні за півтора долара на тиждень — однією рукою та оцим залишком другої перебирав брудну одежу, складав випрані простирала й наволочки, аж поки мені здавалося, що моя бідна стара спина розламується, а там, де в мене вийнято ребра, мов пекельним вогнем пекло. Ви ще молодий чоловік…
Доутрі скептично осміхнувся й пошкрябався в своїй шпакуватій чуприні.
— Ви ще молодий чоловік, стюарде, — повторив Старий Моряк ледь дратливо. — Ви не знаєте, як то бути викинутим із життя. А хто живе в притулку — того викинуто з життя. Там не шанують ні віку людського, ні самої людини. Як би це вам з"ясувати. Там ви не мертвий. Але й не живий. Там не живуть, а вмирають. Там до людей ставляться, як до прокажених. Або до божевільних. Я знаю, що це таке — божевілля. Коли я ще змолоду служив у флоті, на нашому судні збожеволів один лейтенант. Часом вія робився несамовитий, і ми боролися з ним, викручували йому руки, зв"язували його, щоб він у шаленстві чогось не заподіяв нам чи собі або не наробив шкоди на судні. Ще живий, він умер для нас Розумієте? Він більш не належав до нас, до цього світу, він був уже не людина, а щось інше. Саме так — щось інше. Отак і в притулку ми, хоч і не поховані, вже не належали до цього світу. Ви чули моє патякання про пекло в баркасі. Так то була б ще забавка проти пекла в притулку. Харчі свинячі, бруд, лайка, стусани… чисто твариняче життя.
Два роки я працював у пральні за півтора долара тижнево. Уявіть мене, що вродився і виріс у розкошах, і то неабияких, мої старі зболілі кістки, мій шлунок і язик, які ще не забули колишніх гастрономічних утіх, — уявіть, як я, звиклий щедрою рукою розкидати гроші, трусився над тими півтора доларами, мов скнара, й ні разу не витратив ані цента на тютюн, ні разу не помітив ласим шматочком свого шлунка, змученого огидною, нестравною їжею. Я канючив тютюн, поганий дешевий тютюн, у нещасних здитинілих дідів, що стояли вже над домовиною. А коли одного ранку побачив, що мій сусід, Семюел Мерівейл, неживий, то спершу потрусив йому кишені, бо знав, що у нього було півпачки тютюну, і аж тоді сказав, що він помер.
Отак, стюарде, беріг я ті півтора долара тижневих. Розумієте, я був ніби в"язень, що перепилює грати тонесенькою пилочкою. І я їх перепиляв, стюарде! — аж вереснув старий переможно. — Я їх перепиляв!
Дег Доутрі підняв пляшку і промовив поважно й щиро:
— Будьте здорові, сер!
— Дякую вам, сер, ви мене розумієте, — просто й гідно відповів Старий Моряк, цокнув келихом об пляшку, і обидва випили, дивлячись один одному в очі.
— У мене мало б бути сто п"ятдесят шість доларів, коли я покидав притулок, — повів далі старий. — Але я пролежав два тижні з грипом та тиждень з плевритом, отож, коли виходив з тієї оселі живих мерців, мав у кишені лише сто п"ятдесят один долар і п"ятдесят центів.
— Розумію, сер, — у щирому захваті перебив його Доутрі, — З тоненької пилочки зробився лом, і ним ви збиралися вломитись назад у життя.
Спотворене шрамами обличчя й бляклі очі Чарлза Стоу Грінліфа засяяли, і він підніс келиха.