— Так, — обірвав його хриплий і змовк.
Другого дня, коли Вайс повернувся після перев"язки в палату, на ліжку, де лежав раніше солдат з хриплим голосом, був другий поранений і стогнав тоненько, жалібно.
Вайс спитав Бирча:
— А де той? — І кивнув на ліжко.
Барч багатозначно підморгнув:
— Німецький солдат повинен тільки зневажати ворогів. А ти як думаєш?
Вайс відповів переконано:
— Я своїх ворогів ненавиджу.
— Правильно, — схвалив Барч. — Правильно кажеш.
Вайс, дивлячись йому у вічі, промовив:
— Я знаю, кому я служу і кого я мушу ненавидіти. — І, відчувши, що не слід говорити таким тоном, спитав заклопотано: — Як ти себе почуваєш, Барч? Я хотів би зустрітися з тобою потім, десь на фронті.
Барч промовив засмучено:
— А чого ж, можливо, звичайно… — Потім сказав роздратовано: — Не розумію росіян. Чого вони хочуть? Армію розбито, а вони не кидають воювати. Інший цивілізований народ давно б уже капітулював і пристосувався до нових вимог, щоб продовжити своє існування…
— На скільки, — спитав Вайс, — продовжувати їм існування?
Барч відповів туманно:
— Поки що їх значно більше, ніж нам потрібно буде східних робітників…
— А тобі скільки їх треба?
— Я б узяв п"ять-шість.
— Чому не десять-двадцять?
Барч зітхнув: