В нетрях Центральної Азії

— Ні, такого вітру тут немає. Бачиш, кругом гори: Саур з одного боку, Семистай — з другого, а Коджур — з третього.

Долина Кобу замкнена, вітрові виходу нема, і взимку в нас тихо.

В міру того як ми їхали на схід долиною Кобу, вона ставала горбкуватою. Плоскі горби серед неї стали вищі, і далі злились в довге пасмо скелястих гір Караадрик, яке закрило від нас північну частину долини вздовж: підніжжя Сауру, де, як сказав Лобсин, була ставка князя Хобук-бейсе і монастир, куди батько віддав його ламам в науку.

Пасмо Мустау кінчилось, але стіна Сауру своїм продовженням, як і досі, закривала краєвид на північ. З другого боку Семистай став значно нижчим, залишаючись скелястим і диким.

— Тут теж не літують, — відповів Лобсин на моє запитання. Та зате тут легко дістатись на той бік, дороги: є. А там через високий Семистай тільки гірські козли і архари можуть перебратись.

— І багато їх там водиться?

— Багато. Семистай — найкраще місце для полювання на цих тварин. І наші калмики добувають їх потроху.

Ввечері ми зупинились на великому лужку поблизу того місця, де ріка Хобук повертає на південь, врізується в дно долини і проривається через Семистай. Мене здивувало, що за цілий день, поки ми їхали долиною Кобу, нам не зустрілась жодна людина. Я спитав Лобсина, де ж його одноплемінники калмики, чому їх не видно.

— Всі наші зимівлі стоять під Сауром і їх з цієї дороги не видно. Нашим калмикам тут робити нема чого. Бачиш, який сухий степ під Семистаєм. А під Сауром багато джерел, струмків, трава соковита і літування в горах теж недалеко. Зустрітися нам міг тут лише мисливець на козлів по дорозі в Семистай.

На другий день ми поїхали далі на схід долиною Кобу і бачили зимівлі калмиків під Сауром, бо пасмо Караадрик кінчилось, і вся долина показалась перед нами. Надвечір гори з обох боків розпались на горби, а долина уперлась в широку западину великого озера Улюнгур. Ми зупинились на його західному березі. Паші тут було досить — очерет у воді і трава на березі. Але вода озера нам не сподобалась на чай; вона була трохи солонувата. Нам і нашим коням надто надокучали комарі, що літали величезними роями.

Улюнгур — дуже велике озеро, завдовжки верст сорок. Загалом воно має форму трикутника; береги в багатьох місцях облямовані великими заростями очерету, в яких живуть кабани і качки. Ще пізно ввечері звідти доносилось крякання, лопотіння крил, а здалеку верещання свині, на яку, мабуть, напав якийсь хижак. Але наш собака лежав спокійно біля вогню і тільки інколи, прислухаючись, наставляв вуха. Коні на ніч були прив"язані поблизу намету, ми нарізали їм по снопу молодого очерету.

Наступного дня ми обігнули південний кінець озера по прилеглій рівнині з солончаками і болітцями з кущами тамариску і приїхали в китайське містечко Булунтохой в пониззі ріки Урунгу, що впадає в озеро. Це було останнє поселення на нашому шляху, і ми поповнили свій запас борошна, купили китайських булочок і баранини на два дні.

Місто ще не піднялося після дунганського повстання, всередині його стін видно було багато пустирів і мало людей, крім головної вулиці, вздовж якої тяглися бідні крамниці і майстерні, чергуючись з руїнами фанз. Жителі скаржились, що і влітку їм надокучають хмари комарів, налітаючи з озера і боліт. Біля міста видно було невеликі китайські городи і поля, на яких працювали землероби. День був жаркий, і вони працювали, оголені до пояса, з великими солом"яними брилями на головах.

Поминувши місто, ми звернули вгору по долині Урунгу — великої ріки, завширшки 35–40 сажнів, з бистрою течією у звивистому руслі і піщаним дном.

В нижній течії, днів на два дороги, долина дуже широка, верст 5-10. Вдалині в обидві сторони видно обриви, розрізані ярами. По дну долини розкинулись великі гаї карагачу, шелюги, тополі, джигди і зарості тростини.

Паші і палива скрізь досить, але жителів ми не зустрічали: як тільки починається спека, монголи відкочовують за Іртиш в передгір"я Алтаю, бо на Урунгу влітку багато комарів та оводів, які мучать тварин і людей. Через це ми бачили лише місця зимівель у вигляді голих площадок круглої форми, на яких взимку стояли юрти, і огорожі з жердин та хмизу для худоби. Вони завжди були на південній окраїні гаїв; монгол любить сонячне світло і тепло.

Цей і наступний день ми їхали широкою долиною нижньої течії ріки, а потім почалась середня течія, протягом ще п"яти днів дороги.

Місцевість в обидві сторони від ріки дуже відрізнялась від дна долини. Це була майже пустиня, то рівна, вкрита щебенем, то мала вигляд глинястих бугрів і кам"янистих горбів з невеликими жмутами трави, кущиками саксаулу, бударгани, розкиданими де-не-де, часто далеко один від одного.

Але на полуденну зупинку і на ночівлю ми завжди спускались в долину, де можна було знайти не тільки воду, а й пашу та паливо, там траплялась і дичина; під час денного відпочинку або ввечері мені майже завжди вдавалось підстрелити якогось птаха чи зайця, так що ми раз у раз мали свіже м"ясо.

Під час однієї ночівлі на середній течії ріки Урунгу трапилась неприємність, яка ледве було не змусила нас повернутись назад ні з чим. Ми вже повечеряли, зібрали коней і прив"язали їх до дерева недалеко від намету, нарвавши їм досить трави на ніч. Лягли спати, залишивши, як завжди, собаку біля намету. На світанку линула коротка, але сильна злива з великим градом. Я проснувся і побачив, що собака заліз в намет, рятуючись від ударів великих градин. Коли дощ перестав, я вигнав його надвір; він почав скавчати і дряпати полу намета. Це мене стурбувало, і я виглянув. Коней не було! Відв"язатись вони не могли, а від граду їх захищало листя великого дерева, під яким вони стояли.