В нетрях Центральної Азії

— Два моїх попутники поїхали купити барана. Чи далеко звідси до яких-небудь юрт? — питаю.

— Півгодини доброї їзди буде, — відповіли, — ближче зимівель нема. Чи не пригостиш чаєм, ми зранку з дому.

Бачу, хочуть погостювати, і я запросив їх.

Вони спішились, прив"язали коней. Казанок у мене кипів, але замість м"яса я настругав плиткового чаю, заварив, приніс і розгорнув торбинку з сухарями. Вони присіли біля багаття, дістали з-за пазухи дерев"яні плоскі чашки, без яких монгол навіть до близького сусіда не поїде. Запалили свої маленькі мідні трубки, запропонували мені затягтися. Я сказав, що не курю. Багаття в мене було поблизу намету, а поли його розкинуті, так що добре видно було, які речі лежать в наметі. Помічаю, що гості дуже уважно поглядають туди. «Чи не захочуть вони мене пограбувати, — думаю, — я один, а їх двоє, у кожного коло пояса гострий ніж в піхвах почеплений, як завжди в монголів у дорозі, а в мене рушниця в наметі і не заряджена».

Але даремно я побоювався. Адже я їм сказав, що ми їдемо в торгових справах, і ось вони роздивляються, чи нема в мене краму, і, нарешті, запитали, чи не можу продати їм даби або ситцю. Довелось пояснити, що ми їдемо в Кобдо приймати караван і що ніякого краму не веземо.

Вони разом зі мною випили весь казанок, розпрощались і поїхали. В розмові з ними я, між іншим, спитав, чи сваволять в цій місцевості конокради, і довідався, що таке водиться тут, що з-за Алтаю нерідко приїжджають і крадуть коней. В районі Кобдо минулого літа була сибірська виразка і багато коней загинуло, от тепер тамтешні монголи і роблять наскоки за кіньми в чужий аймак.

Гості розказали мені також про навалу в 1878 р. кількох тисяч киргизів, що тікали в межі Китаю з Усть-Каменогорського повіту. Частина їх провела зиму на ріці Урунгу і зазнала страшного лиха через брак кормів для худоби, якої в них було багато. Худоба з"їла геть-чисто всю траву, очерет заростей і молоду шелюгу, після чого киргизи обрубали сучки всіх дерев в гаях, а потім почали навіть рубати дерева; кора їх ішла на корм баранам, а трісками деревини годували коней і корів. Від такої їжі худоба дохла у великій кількості, особливо барани, і навіть вовки не поспівали поїдати численні трупи.

Ця розповідь пояснила мені те, що ми помітили в дорозі по середній течії: спотворені стовбури дерев, які встигли частково уже випустити молоді короткі сучки на місці відрубаних, безліч гнилого хмизу в гаях і скелети або кістки тварин, розкидані всюди. Ми думали, що тут був великий падіж від якоїсь хвороби, але від чого дерева мали такий вигляд — цього пояснити не могли.

Провівши гостей, я знову повісив казанок, щоб як слід пообідати. На це пішло з півтори години. Уже звернуло за полудень, робити нічого, на сон клонить, а заснути боюсь через конокрадів, які можуть і на наші речі зазіхнути. Сиджу біля намету і куняю, а рушницю про всяк випадок зарядив картеччю і коло себе поклав. І раптом чую десь поблизу хрюкання і вищання поросяче. Я стрепенувся, поглядую. Недалеко від намету — зарослий очеретом видолинок, певно, стара протока ріки Урунгу. Там і вищать, мабуть, кабани, а очерет колихається. Схопив рушницю, підповз, притаївшись, між кущами чию поближче і заліг. Трохи згодом з очерету вийшов кабанчик однолітній, підвів морду і нюхає: певно, запах диму почув. Я прицілився і вистрілив, він відскочив з вищанням назад, очевидно був підбитий. Я побіг до очерету і знайшов його в кількох кроках, прикінчив прикладом, взяв за задні ноги і притягнув до намету. От і діло знайшлось — посмалити, випотрошити, розрізати і побільше зварити, а окороки присолити. Так до вечора і провозився. Добру вечерю Лобсииу приготував і сам наївся. Потім набрав хмизу і сушняку в гаю побільше, щоб вночі добрий вогонь підтримувати — і від вовків захист, і Лобсину маяк в темряві.

Стемніло. Сиджу біля багаття, рушниця під рукою, прислухаюсь і сон розганяю. Недалеко на дереві маленька сова тужливо кричить: «сплю, сплю», її через те сплючкою називають. Десь далеко вовк виє, а ще далі ледве чути собаче гавкання, — очевидно, юрти, і, звичайно, ближче, ніж сказали монголи. Півгодини доброї їзди — це верст вісім, а так далеко собак, мабуть, не почуєш. Інколи порив вітру налітає, і листя гаю вздовж ріки шумить. Вперше довелось одному проводити ніч в пустині, і трохи моторошно. Зірок не видно, небо заволокло хмарами, часом накрапає дощик. «Ось, — думаю, — піде дощ, вогонь погасить, доведеться в намет сховатись. Лобсина собака приведе по слідах, а як з вовками? Невже вони насміляться залізти в намет, свіжу свинину почувши?»

Нарешті, так о годині одинадцятій чую тупіт вдалині. Але не з сходу, куди поїхав Лобсин, а з півночі. Чи не конокради знову? Тупіт все ближче, їдуть риссю і кілька коней. Я зайшов у намет про всяк випадок, щоб не бути на видноті. Чую: Хомо-о-о! Лобсин звістку подає, щоб я з переляку не вистрілив. Я вибіг і бачу — із заростей шелюги вискочив собака наш, а через півхвилини Лобсин верхи і трьох коней за собою на аркані веде. Очевидно, відбив їх, молодець!

Під"їхав, зіскочив з коня, привітався, а я його поздоровив з успіхом. А собака покрутився навколо мене, землю навкруги нюшить, знайшов поблизу нутрощі кабана і давай їх пожирати. Натомився, бідолашний.

— Доведеться коней арканом прив"язати! — говорить Лобсин. — А чи вистачить їм на ніч паші?

— Я наготував, — кажу, — а повідки вже полагодив.

Прив"язали коней, щоб вистоялись. Казанок з супом і свининою стояв у мене біля вогню гарячий. Усілись. Лобсин уминає суп прямо з казанка, помітив свіже м"ясо замість в"яленого і питає: звідки? Я йому пояснив. Закипів і чайник. За чаєм він і розповів про свої пригоди.

— Собачка добре по слідах повів. Затримка вийшла тільки за рікою Урунгу: перебрівши її, вони відразу повернули на захід ще по воді, через це собака довго шукав їх слід за рікою, але все-таки знайшов. Догнав їх тільки під полудень, верст за тридцять звідси. Вони зупинились чаювати: адже всю ніч не спали і проголодались. Розташувались в гущавині шелюги біля ріки. Я здалеку помітив дим від їх вогнища, відкликав собаку, прив"язав його у відлюдному місці в гущавині і дав йому сухарів, щоб не скавучав. Сам об"їхав гущавину, де вони засіли, великим колом і під"їхав до них із заходу. Вони, либонь, не чекали погоні, — не знали, що мій собака — слідопит. Бачать, приїхала до них людина беззбройна, не стурбувались. Привітались. Я сказав, що везу пошту із Зайсана в Кобдо російським торговцям нарочним. Розпитав про дорогу, про перевал через Алтай. Вони запросили чай пити, я дістав свої сухарі, цукор, щоб вони бачили, що я з російського місця їду. Їх було двоє, монголи з-за Алтаю. Я спитав, чи не по дорозі їм зі мною їхати далі разом. Ні, кажуть, вони їдуть в монастир Тулта на свято. Збираються ще годин три побути, поки спека не спаде, їдуть з раннього ранку, коні втомились. Я сказав, що теж почекаю, кінь відпочине. Розсідлав коня, пустив пастись до їхніх коней, які тут паслись; роздивившись, бачу — наші вкрадені тут-таки, але один з них, в"ючний вороний, який вчора трохи кульгав, зовсім поганий, на трьох ногах пересувається, четверта опухла. Вони його, мабуть, не шкодуючи, гнали. І думаю: «Як же мені з ним бути?» Повернувшись до конокрадів, спитав:

— Тож бо у вас один кінь кульгавий. Як же далі поїдете?

— Тут недалеко улус є, там його залишимо, — відповіли.

Я сподівався, що вони всю ніч не спали і тепер на стоянці здрімнуть, і я встигну забрати коней. Але вони, либонь, мені не довіряли, і один приліг, а другий сидить і розмовляє і за кіньми приглядає, а спати йому, мабуть, дуже хочеться. Так пройшло години з чотири. Я бачу, почне вечоріти, кажу, що пора б їхати, а перед тим ще чаю попити. Той погодився, казанок зігрів, другого розбудив. Я, поки що, свого коня засідлав. Випили чаю, вони стали збиратися. Я дістав з своєї сумки пляшечку і немовби приклався до неї, ковтнув. Вони питають — Ти що це п"єш? Це, кажу, російська горілка, бальзам називається, вона хутко сон розганяє, людину бадьорить. Мені сьогодні до півночі їхати треба. Вони й зраділи: — Почастуй і нас, нам теж довго їхати доведеться. Дуже просить той, що не виспався, наполягає. Ну, я йому налив півчашки, він випив, говорить: «Смачна яка, солодка!» Другий теж просить, я й йому даю, але наче неохоче.

Тут я не витримав, перервав Лобсина.