Я розгорнув сувій, взяв в обидві руки за край і розтягнув, так як випробовують тканину. Ситець і розірвався, гнилизна справжня.
— Куди ж ти, — кажу, — дивився, купуючи, не пробував сам, чи що?
— Пробував, як же! Прикажчик розгорнув мені кілька ліктів, вони були добротні. Я й повірив, що увесь ситець такий самий. А переміряв він всю штуку сам на моїх очах.
Ці фокуси мені були відомі. І мені з Москви часом присилали гнилий крам. Пришлють аршинів 10–15 хорошого ситцю для видимості зверху, а решта в штуці або брак з плямами і смугами, або просто гнилий. І доводилось гнилий обмінювати покупцям, а брак продавати дешево і в Москву відписувати скарги.
— Ти їдеш в Улясутай, — монгол каже, — побачиш там Первухіна, поміняй мені цей мотлох на добротний крам. А може в тебе з собою є крам, то обміняй тут.
— Ні, ми з собою ніякого краму не веземо, тільки пошту, — пояснюю йому.
— А чи скоро назад поїдете?
— Через місяць або два. Але, можливо, поїдемо не цією дорогою, а через Кобдо. Як же бути тоді з обміном?
— Ну, однаково, бери з собою, мені він ні до чого.
Довелося взяти ситець з тим, щоб а Чугучаці Первухіну ніс втерти ним, а монголу повернути при першій можливості добротний хоч би з своєї комори.
Розпитали ми вартових і про рудник, довідались, що він уже років 10–12 не працює, але раніше працював досить довго. А жила йде далеко в глибину гори і високо вгору по схилу. Там подекуди теж копано, але золота мало, а в глибину, кажуть, багато було. Вартові самі не працювали, вони щороку міняються: монгольський князь наряджає їх по черзі на рік. Раніше бували спроби крадіжки: забирались в рудник добувати потихеньку золото Двох крадіїв вартові в перший же рік закриття рудника, коли ці спроби були, навіть застрелили і залишили в глибині нижньої штольні. З того часу спроби припинились.
Випили ми за розмовами чаю, вийшли сідати на коней. Я придивився, бачу, вгору по схилу навскоси від заслону з жердин білувата жила тягнеться, то ширше, то пужче і подекуди ями в ній видно, а в одному місці досить високо навіть отвір чорніє і через нього, можливо, можна в глибину рудника пролізти.
Ми сіли і поїхали; скоро зустріли худобу вартових, яку з пасовища пастушок гнав, — три корови, десятків три овець і кіз, сам на старій конячині їде. Зразу видно, що бідняки в караулі служать. Виїхали з долини Алтин-Голу в долину Булгану і повернули вгору, на схід, проїхали трохи і побачили другу долину, з якої струмок витікає. Мабуть, в цій долині зручне місце для ночівлі, яке вартові вказали. Звернули в неї, вздовж струмка росла трава, але мало, пробираємось далі і бачимо, що долина в горах круто на захід повернула. «От це добре, — думаю собі, — вона нас назад ближче до рудника підведе». Проїхали нею з півверсти, поки вона знову в глибину гір не відвернула. Тут знайшлось місце для ночівлі гарне, трави досить, кущики для вогника є та й аргал трапляється. Розкинули намет, набрали палива, коней пустили пастись. Сонце вже заходить. Сидимо коло вогника і бачимо, — долиною зверху чвалає до нас хлопчина. Підійшов. Увесь обірваний, босий, худий, років десяти чи дванадцяти. Простяг руку і шепче: — Дайте поїсти, я три дні не їв.
— Сідай, — сказав Лобсин. — Погодуємо, скоро чай буде.
Він сів біля вогню. Ноги в нього в синяках і дряпинах, брудні. Голова гладенько обстрижена, дивиться лякливо.
— Ти чий хлопчина? — питаю. — Звідки і куди йдеш один?
Він мовчить: видно, боїться сказати, нас побоюється.
— Ти не бійся. Ми тебе не скривдимо, нагодуємо, відпочинеш і завтра підеш, куди тобі треба.
Чай поспів. Ми у вартових трохи молока купили і зварили справжній монгольський — з сіллю і молоком. Налили йому чашку — в нас запасна була — дали баурсаків. Він їв жадібно, чаєм запивав. Другу чашку попрохав, випив, потім тримає її в руці порожню і, видно, боїться попрохати ще.
Лобсин налив її та й каже:
ebooksa