— А чи не спробувати нам спочатку копати прямо на вулиці біля якогось будинку. Повинні ж бути там якісь речі, черепки посуду, монети, кістки. В Турфані таке місце на вулиці ми розкопали, німець нам вказав на нього. Це буде легше, ніж стіни пробивати.
— Давай, спробуємо, — погодився я, — з цього й почнемо.
Відпочивши годин з три після обіду і дочекавшись, коли спека цього дня трохи спала, ми вдвох знову поїхали до міста, взявши кайла і лопати. Хотіли вибрати місце недалеко від стоянки, але захопились і бракували одно за одним. Біля стіни поверхня вулиці дуже піднімалась, очевидно, матеріал осипався зверху, так що довелося б глибоко копати. Нарешті, від"їхавши приблизно з версту в глибину міста, натрапили на вузький тупик між двома будівлями, немов рівніший.
— В такому тупику, либонь, скоріше відкопаємо щось, — сказав я. — Сюди, мабуть, викидали сміття.
— І не так жарко копати, весь тупик в тіні, — зауважив Лобсин.
Спішились, поставили коней один коло одного в тіні в глибині тупика і взялися до роботи. Копали канавку вздовж стіни, глибиною в лопату, один одному назустріч. Грунт був пухкий, в кайлах потреби не було. Пройшли кожен по два сажні, зустрілись; нічого не знайшли, суціль дрібний курний пісок, зовсім сухий. Повернулись назад і пішли вдруге ще на лопату глибше; знову нічого, тільки копати було важче, пісок твердіший, видно дуже злежався. Ще раз так само пройшли, і довелося взяти кайла, бо лопата насилу врізувалась на 1–2 пальці. Все-таки прокопали канавку на всю довжину і знову на глибину лапати, загалом виходить на 1/4 аршина, і зовсім нічого не знайшли.
— Ну, знаєш, — сказав Лобсин, витираючи піт, — це грунт не насипний зверху, а корінний і глибше копати нічого.
— Спробуємо коло протилежної стіни, — запропонував я.
Перейшли на другу сторону, але стали копати канавку коротшу, чергуючись один з одним, бо неабияк втомилися. І знову на глибині третьої лопати грунт пішов твердий, корінний. Нічого, крім дрібного піску, не знайшли. Дивимось один на одного, віддихуючись і розчаровано.
Захопившись роботою, ми не помітили, що хмари заволокли небо. А тепер почули свист вітру, і на нас з висоти будівель посипався пісок і дрібні камінці.
— Подивись, що там робиться! — вигукнув Лобсин, який стояв проти вулиці; тупик був довгий — кроків 30. Я обернувся. Вулицею неслась суцільна хмара піску і пилу, піднятих бурею з пухкого грунту. В тупику повітря теж було повне пилюки. Коні захропіли і почали задкувати. Довелось взяти їх за повідки, щоб не втекли.
Працювати далі вже не можна — дихати нічим. А їхати додому навпроти курної бурі, що налетіла з заходу, і на думку не спадало. Довелось стояти, замруживши очі і закривши рукою рот і ніс, щоб не дихати пилюкою, а другою тримати коня, який намагався засунути морду між ноги.
Так тривало хвилин двадцять, а потім відразу ринула злива. Під час роботи ми скинули верхній одяг і стояли в сорочках, які промокли за кілька секунд. Зате повітря очистилось, дихати стало легше. Зі стін тупика полились каламутні струмки, що зривались водопадами з карнизів і обливали нас грязюкою. В обох виритих нами канавках швидко зібралась каламутна вода.
— Ось, дивись, Лобсин, — сказав я. — Канавки ми докопали до твердого грунту. В пухкому навалі вода б не трималась.
Хвилин через десять після зливи пішов дрібний дощик, а згодом і небо прояснилось. Мокрі до нитки, ми скочили на коней і поїхали до стоянки. Суха пилюка вулиць перетворилась в липку грязюку, яка налипала на копита і грудками розліталась в усі боки; але під нею на глибині копита грунт був сухий. По головній вулиці, що положисто спускалась до нашої стоянки і була перед тим сухим руслом з дрібною галькою, біг каламутний струмок, який впадав у видолинок, що перетворився в ціле озерце жовтої води, яке довелось об"їхати. Сонце вже яскраво освітлювало гай, і ми помітили, що нашого намету нема і не видно ні хлопчаків, ні коней. Це примусило нас погнати коней, об"їжджаючи озеро.
В гаю ми побачили, що намет поривом вітру зірвало з кілочків і занесло вбік. Хлопці не догадались закріпити його, коли зірвався вітер. Всі наші пожитки добре промокли і були вимазані, бо перед зливою їх засипало піском і брудом.
— Де ж хлопчаки і коні? — крикнув я. — Невже вони перелякались бурі і поскакали до міста?
— Ось вони, їдуть сюди, — відповів Лобсин, показуючи на гай.
Звідти справді їхали обоє верхи, без сідел, і вели третього коня. Під"їхавши, скотились з коней і почали, перебиваючи один одного, розказувати.
Коли налетіла курна буря, вони сховалися в намет. Рвучкий порив вітру зніс його через їхні голови, і вони побачили, що коні, які паслись недалеко, поскакали за вітром у гай, хоч були й спутані. Вони побігли за ними, а в цей час ринула злива, яку вони разом з кіньми перечекали під деревами. Пута намокли, і довго розпутували коней, щоб вести їх назад. Промокли вони, звичайно, з голови до п"ят, але були захоплені цією пригодою та й тим, що завернули коней.
ebooksa