Цього я не міг збагнути і вирішив полізти сам, хоч і знав, що не легко буде мені це зробити. Я давно втратив умілість лазити по деревах, яка так легко дається хлопчакам, але все-таки видерся аж до верхнього краю стіни. Вгорі я побачив, що поверхня будівлі справді піднімається плоскими східцями ще вище; ніякої западини, яка мала б бути, якщо це будівля людини, не виявилось. А під ногами відчувалося, що я стою не над пустотою всередині будівлі, а над суцільним кам"яним масивом. Ми захотіли перевірити це на інших будівлях, поїхали далі і повторили те саме ще разів три на будівлях, доступних висотою стін. Результат був той самий; поверхня була або рівна, або з плоскими підвищеннями у вигляді бугрів. Один раз і Лобсин лазив на самий верх.
Тепер залишалось оглянути південну частину міста за кладовищем, куди ми й попрямували, захопивши на всякий випадок свою імпровізовану драбину. В цій частині зустріли спочатку плоскі горби, де-не-де зруйновані башти, але теж без пустоти всередині, а потім опинились серед вищих горбів чудного вигляду. Їх жовті піщані схили подекуди були усіяні зовсім чорним щебенем, а на гребенях серед скель піщаної породи тяглася стрічкою то вузькою в четверть, то широкою в 3–4 четверті, чорна блискуча порода, схожа на кам"яне вугілля. Подекуди було видно, що шар цієї породи, або жила, йшов круто в глибину горба. Ми спішились і почали оглядати ці горби. Чорні смужки по горбах можна було простежити в обидва боки на десятки кроків. Ми налічили понад десять таких шарів, або жил, і помітили ще, що піщана порода з обох боків кожної смужки була дуже міцна і виступала гребенями, а де-не-де висувалась на кілька аршинів на сідловини між горбами, подібно до довгих плит або балок. В одно з пасом горбів врізалась вершина глибокої вимоїни, упираючись в цілу стіну цієї твердої породи з виступами у вигляді плит з зубців. Вчена людина зуміла б пояснити цю дивну картину, але ми нічого не розуміли, вирішили тільки, вертаючись назад, набрати побільше цього чорного каміння з шарів, щоб випробувати на багатті, чи горить воно.
Спереду, за цими горбами, підносились високо довгою низкою великі будівлі, схожі на ту, яку в другій частині міста ми назвали палацом хана. Але тут вони були незграбніші, менше було на них карнизів, башточок, вимоїн. По дорозі до них ми потрапили в улоговину, зайняту буграми сипучого піску, по яких і піднялись до підніжжя ряду будівель. Вони були занадто високі для нашої драбини; віконних або дверних отворів теж ніде не видно було. Доводилось думати, що вони теж не пусті всередині, а суцільні, як і в раніше оглянутій частині міста, і що ніде немає надії на успіх розкопок.
Повертаючись до стану, ми набрали цілий мішок чорного каміння з різних жил, а стовбури тополь покинули біля цих горбів, бо вони вже непотрібні були нам.
Біля намету ми застали несподіваних, гостей — двох калмиків, що сиділи коло багаття, на якому варився наш обід, і гомоніли з моїм годованцем; він сказав мені по-російському (я вже навчив його рідної мови):
— Вони мене дуже налякали! Прискакали до намету і кричать: як ти смів стати на нашій зимівлі і спасувати нашу пашу! Складай свої манатки та їдь собі, звідки приїхав. Погрожували забрати коней. Насилу я умовив їх почекати, поки ви повернетесь на обід. Я сказав їм, що ми тільки вчора прибули сюди і що російський купець поїхав оглядати руїни міста.
Ми спішились, привітались з гостями і відповіли на звичайні запитання, звідкіля, куди і чого. Я заспокоїв господарів цієї зимівлі — сліди їх юрт ми ото й бачили коло гаю, — що сьогодні ж ми їдемо.
— От ми захотіли побачити руїни цього великого старого міста, — закінчив я, показуючи на його окраїну.
Калмики розсміялись.
— Ніякого міста тут нема і ніколи не було. Якби колись тут було місто, ми б його знали від наших предків і від лам нашого монастиря. Хто сказав вам, що тут було місто, той обманув вас.
— Та як же, — заперечив я. — Адже тут багато будинків, башти, цілий палац, велике кладовище з пам"ятниками.
— І скло від шибок валяється скрізь, а в стінах сидять ядра, якими стріляли вороги, що завойовували місто, а може, і повбивали всіх жителів, — додав Лобсин.
— Ні, люди тут ніколи не жили, — відповів один з калмиків. — Ці будівлі, башти, вулиці, палаци — все це творіння нечистих духів підземного світу. Ми живемо близько і чуємо, як ці духи виють і плачуть, коли лютує вітер зимової ночі.
— Отож бачиш, Хомо, — сказав Лобсин. — Я вчора вже сказав тобі, що це нечисті духи зробили подобу людського міста.
Невдача наших розкопок узгоджувалась з поясненням калмиків.
Ми, звичайно, пригостили приїжджих чаєм і баурсаками, не поскупились навіть на кілька кусочків цукру.
Після пригощення я згадав, що ми привезли мішок чорного каміння з міста, щоб випробувати, чи не вугілля це. Я приніс з намету кілька кусків, показав їх калмикам і запитав, що це таке, чи знають вони, що цього каміння багато в місті?
— Це ми знаємо, — відповіли вони, — це горючий камінь, такий самий, як той, що його китайці копають в Теміртамі. Але ми його не вживаємо, він дуже курить і смердить, коли горить в юрті; видно, що це теж творіння нечистих духів.
Я поклав куски на багаття. Вони дуже швидко спалахнули, загорілись довгим полум"ям з густим чорним димом і стали плавитись і розтікатись. Запах диму справді був неприємний, але як паливо в печах це вугілля, звичайно, годилось. Я сказав це калмикам.
— В нечистому місті цього каміння небагато, — відповів один з них, — а до Чугучака звідси далеко. Якщо тобі потрібен такий камінь, копай його в Теміртамі, там його багато, а возити в місто значно ближче.
ebooksa