Від нетерплячки серце в Павла тіпалось і кидалось — як не вискочить. Але з хати й досі ніхто не виходив. Обабіч стежки, що вела до приступка, росли кактуси, алое та якісь виткі південні квіти. Низенька бамбукова альтанка мальовничо заросла зеленню. В альтанці хтось закректав, кахикнув, рипнули дерев"яні нари. Павел крадькома зіп"явсь навшпиньки й закляк. Там ворушилася чиясь постать. Трохи згодом при вході став бородатий та сивий, мов голуб, дідусь. Він був дуже слабовитий, аж тлінний на виду, й спиравсь на бамбукові костури.
Павел пополотнів, йому перехопило подих. Чи не снить він, бува? Ні, таки це не сон. Перед ним стояв його батько, але постарілий та хоровитий, з понівеченими ногами.
— Тату! — нарешті видихнув Павел.
Старий стрепенувся. Потерши запалені очі, він хитнувсь і ледве втримався на ногах. Довго дививсь на білого півголого чоловіка, а тоді, неначе щось пригадуючи, торкнувся неслухняними пальцями чола.
— Хто ти, парубче? — запитав він. Голос йому тремтів од хвилювання. — Звідки знаєш мою рідну мову?..
— Та це ж я, батьку! — тихим, зривистим голосом мовив Павел. — Твій син Павел!
— Павле, дитино! — заголосив старий і простяг руки до сина. — Та це ж таки ти!..
Вождь побачив, як білий бранець упав навколюшки й з очей йому побігли сльози; як кощаві вузлуваті пальці їхнього сани почали обмацувати його плечі, голову, обличчя; як змокли запалі зморшкуваті щоки старого; як він схвильовано зашепотів щось.
Тубільці, що оточили тин, спиналися навшпиньки, намагаючись краще роздивитись цю несподівану зустріч. Чувся тихий шепіт. Воїн-барабаш, який бив у лукулі, так і застиг, високо тримаючи дерев"яний цурпалок.
Приголомшений вождь не знав, що й робити. Він сподівався, що бранець буде підданий суворому допитові, як бувало досі після сутичок із португальцями, аж тут раптом сталося щось незбагненне. Що це за білий зайда? Хто він такий? І чому сана Балкан тримає його в обіймах?
Незабаром звістка облетіла все селище. Негри збуджено вимахували списами, стріляли в небо з луків і вигукували:
— Тано бома ділі-ділі! Тано бома ділі-ділі! (Наша біла людина має гостя! Наша біла людина має гостя!)
РОЗДІЛ ВІСІМНАДЦЯТИЙ
Крізь тонкий прозорий міхур у вікно точилось м"яке місячне світло. Дощ, який раптово линув, так само несподівано й ущух. Зі стріхи збігала тоненька цівочка чистої води, яка блищала проти місяця, мов срібний ланцюжок, і дзюркала в колючках кактуса. Заколисливо порипувало гілля хлібного дерева.
Вже минала північ, а гамір у селищі не стихав. Дзвінко відлунювали в прозорих сутінках удари бубна, краяли тишу сопілки, гомоніли марімби. На майдані палахкотіла буйна ватра. Навколо неї гасала невгамовна молодь. Хлопці виконували танок перемоги. Схрещувались бамбукові списи, бриніла на тятиві стріла, брязкотіло наруччя. Швидко порожніли оздоблені гарним орнаментом бамбукові келихи. Хмільне тодді та густе пальмове вино на меду запалювали кров. Тубільці верещали, стрибали через багаття. Пооддалік мигтіли іскринами цибукаті люльки старих людей.
Гагама, вождь племені, сидів на леопардовому хутрі, раз по раз обтираючи долонею рясний піт з обличчя. Багато молодиків зійшло на небі відтоді, як він востаннє ходив у танок п"ятьох зірок гаубау. А зараз Гагама, всміхаючись, дививсь, як його воїни намагаються показати всім гнучкість і спритність своїх тіл, силу м"язів та вправність рук. Старі тубільці, оповиті темрявою, крадькома позирали на Гагамину усмішку. Давненько вже не бачили вони вождя в такому настрої. Люди милувались його пишною зачіскою, коштовною діадемою з діамантів та пір"я рідкісних птахів.
— Тано бома лі! Тано бома лі! (Біла людина добра! Біла людина добра!) — хором виспівувала молодь і навмисне викаблучувалась, щоб дзвінкіше бряжчало намисто та мідне наруччя.
— Тано бома лі! — вторили їм воїни.
Гагама також погойдувавсь у такт пісні, а діадема спалахувала проти вогню, немов на чолі у вождя повсідались різноколірні світляки.
ebooksa