— Як Маванда? Ти навідувався до неї?
— Навідувався, гамба, — похмуро відповідав Камбела. — Поніс їй два тано.
— Дві грудочки цукру, — механічно сам собі перекладав Павел. — Ну, то як: із"їла?
— Маванда вже не хоче навіть тано, гамба…
Того ж таки дня надвечір Павел повертався з сусідської оселі, куди був запрошений на гостину. Біля дверей його чекав Бенгас. Вождь підніс угору зброю і, як завжди при таких зустрічах, скинув з руки «наруччя сили», але Павел помітив: щось хвилювало безстрашного Бенгаса. На обличчі йому відбилось глибоке страждання, хоч згідно зі звичаями, вождеві племені не годиться рюмсати й занепадати духом. Він завше мусить бути суворий і непохитний.
— Як почуває себе дочка мудрого вождя? — поспитав географ.
— Зле, біла людино! — сумно проказав Бенгас. Ледь затамувавши зрадливий стогін, він звів на Павла благальний погляд і гарячково зажебонів: — Білий чаклуне, врятуй Маванду! Я дам тобі за це солі, спис, аса-геїв, повний сагайдак стріл, купу леопардових шкур, віддам тобі й свою другу дочку! Вона така сама розумна й хоробра, як і Маванда! Тільки врятуй мені Маванду!
Уперше за ввесь час Павел відчув у голосі суворого Бенгаса пекучі нотки туги та болю. Перед ним стояв не суворий вождь племені, а ніжний батько гарної доньки. Балканов спробував розрадити літнього чоловіка, але, зустрічаючись поглядом з його сумними очима, в яких бриніли сльози, не знаходив у собі сил далі приховувати страшну правду.
— Помаж Маванду жовтою водою! — благав Бенгас.
— Помазати я помажу, але жовта вода вже не допоможе їй.
— Жовта вода прожене лихого духа…
Павел дістав свою похідну аптечку, й вони вдвох подалися до вождевої оселі. Навколо хатини, мов навіжений, стрибав чаклун. Він старанно виторохкував своєю тиковкою й вихилявсь, мов цирковий артист. У хатині стояв тяжкий трупний сопух. Павел мовчки увійшов, відхилив рогожу, яка відгороджувала жіночу половину житла від чоловічої, й підступив ближче. Коли в півтемряві, нарешті, розгледів Маванду, аж пополотнів. Од нестерпного болю дівчина відчайдушно металась по ліжку, марила й заламувала довгі скощавілі пальці. Обличчя їй пересудомило.
Промивши рану карболовим розчином, Балканов наклав нову пов"язку. Він одрізав кінець бинта, коли це Маванда раптом отямилася, втупила в нього вирячені, повні жаху очі, й кволо зашепотіла:
— Білий чаклуне, прожени лихого духа!.. Ти могутній, маєш вогненний лук… Ти можеш підпалити землю і зняти з неба денне світило. Врятуй мене, біла людино! Ти володієш чарівним круглим камінчиком, який усе палить… Такого камінчика більш ні в кого немає… Він може прогнати злого духа!
Павел мовчав. Обличчя йому блідло, тремтіли руки, йому несила було вже спостерігати страждання пораненої дівчини, слухати її тужіння. Він дістав з торби дві пігулки. Маванда вхопила їх, мов злодій, і мерщій ковтнула. Потім швидко й жадібно схрумкала грудочку цукру, на яку Павел капнув заспокійливих ліків.
— Лихі білі, — знову простогнала хвора. — Вбий їх! Не дай їм ступити на землю нашого племені!..
За кілька хвилин дівчина вгамувалась і начебто заснула. Павел помацав пульс і встав. Смерть уже чигала на порозі…
У чоловічому відділенні Павла перепинив Бенгас:
. — Чи допоможе жовта вода, біла людино?
Павел вийшов, нічого не відповівши. «Як занапащають беззахисних людей! — думав він із сумом. — Чим завинила перед ними красуня Маванда? Молоде, розумне й хоробре дівча, а куля, бач, не добирає жертв. Завойовники не знають жалю ні до кого — нищать тубільців, наче вовки ягнят…»
ebooksa