Фантастика Всесвіту. Випуск 3

— Ага! Наївся, і до того ж у чудний спосіб. Уявляєш собі, наївся, не ївши!

— Ти, мабуть, з глузду з’їхав. Не приніс мені навіть скоринки хліба! Тобі начхати, що я тут конаю з голоду.

— Я зараз поясню. Сьогодні вранці…

— Заткни пельку! — урвав його Балавуан, зводячись на лікті. — Покидьок, гидота! Нажерся, мало не луснеш. По твоїй пиці видно. Я пустив тебе до себе жити, і ти, погань, вважаєш, що так і треба. Але й пальцем не поворухнеш, щоб урятувати мені життя. А коли що, то ще й допоміг би мені здохнути, аби захопити мою кімнату. І виказав би мене учасникам Опору! Колись ти таки вибовкаєш про мене журналістам і шпигам.

Марно Модрю намагався заспокоїти товариша. Балавуан усівся на своєму вбогому ложі й, тремтячи з люті та кволості, з налитими кров’ю очима все лаявся хрипким голосом.

— Сволота, користуєшся з того, що я заплямував себе задля майбутнього Європи! Знаю, мерзотнику, хто ти насправді. Ти вчора збрехав, кажучи, що витратив останні мідяки! А сам сховав за підкладку двадцять франків. Я бачив.

— Хай так. Та й ти ж казав, що в тебе ні сантима за душею. А сам сховав паперові гроші. Може, й тепер їх десь тримаєш?

З непідробними щирістю й розпачем Балавуан запевнив, що вже два дні у нього в кишенях вітер свище. Він ще поскаржився на лиху долю, на невдячність французів, заходився лаяти нещирих друзів, шпигунів та уряд, накликаючи на них смерть і розплату, й, нарешті знесилівши, замовк. Модро скористався з того затишшя й розповів про свою пригоду. Про вокзал Сен-Лазар, перехрестя, торговця картинами, про «Дівчинку в жовтому» й своє відкриття.

— Не роби з мене дурня, — похмуро буркнув Балавуан.

Довелося переконувати його ще добру годину. Тоді недовіра в нього змінилася шаленою надією й гарячковою радістю. Він міряв кроками горище, розмахував руками, безладно щось вигукував, плакав від радощів і нетерплячки. Балавуан волів би перестрибнути через ніч, як через звичайний рівчак, і пришвидшити плин часу. Щоб покласти край його схвильованим балачкам, які межували з маячнею, Модрю змусив товариша лягти й погасив світло. Балавуан заснув дуже пізно і спав неспокійно. Цілісіньку ніч він бачив уві сні дівчинку в жовтому. Нею починався й кінчався кожен тяжкий кошмар. То її хтось замкнув у кімнаті на дев’ятому поверсі, сходи обвалились, а всі драбини, що їх Балавуан приставляв до стіни, виявлялися занадто короткі. То він тікав із в’язниці, біг лабіринтом вулиць і шукав чогось такого, чого й уявити важко, а коли нарешті натрапив на великий підземний ресторан, обладнаний, як музей, і знайшов там те, що шукав — дівчинку в жовтому, з комірчини вискочили троє ватажків руху Опору й схопили дівчинку. Снилося йому, ніби він підходить до художньої крамниці й раптом прокидається, усвідомлюючи, що то був тільки сон. Але вранці, коли Балавуан зовсім прокинувся від цих кошмарів, його віра в Лецвітову картину лишилася непохитною. Він так ослаб, що Модрю навіть побоювався, чи зможе довести його до вулиці Боесі. Їм поталанило. Сходячи вниз, вони побачили на п’ятому поверсі, під дверима однієї з квартир, бідон із молоком і батон. Балавуан випив молоко, а батон вони з’їли вже на вулиці, причому більший шматок Модрю віддав товаришеві.

Коли вони підійшли до крамниці Гермеса, Лецвітової картини у вітрині вже не було. Натомість стояв пейзаж іншого художника, але ця картина друзів не цікавила. Про всяк випадок вони таки спробували підживитись, але в засніжених полях, серед яких на тлі сірого неба бовваніли кілька яблунь із чорним покрученим гіллям, нічого поживного не знайшли. Балавуан так занепав духом, що вже й не лаявся. У тій невдачі він вбачав продовження нічних кошмарів і, вважаючи це за пересторогу, вже не вірив, що їм пощастить колись відшукати «Дівчинку в жовтому».

— Все ж таки непогано намальовано, — зітхнув він, роздивляючись картину. — Гарно зображено те, що й має бути зображено.

— Та це просто пшик! — обурився Модрю. — Я таке й живописом не назву! Ану, ходімо зі мною.

Йому здавалося, що Гермес, забравши з вітрини «Дівчинку в жовтому», хотів образити особисто його. Розлютований Модрю кинувся до крамниці. Балавуан не відставав від нього ні на крок. Секретарка була сама. Побачивши вчорашнього відвідувача, а з ним ще одного підозрілого типа, вона страшенно злякалась і вирішила не ризикувати життям заради хазяїнових інтересів.

— Де Лецвітова картина, яка була вчора у вітрині? — грубо запитав Модрю.

— Пан Гермес її продав, — невпевнено відказала секретарка.

Модрю, окинувши поглядом стіни, завважив, що решта шість Лецвітових картин також зникли.

— Теж продані? Усі шість?

Секретарка кивнула головою, надто перелякана, щоб давати пояснення, які зробили б її брехню переконливішою. Але якщо відвідувач хоч трохи засумнівається в її словах, вона вирішила негайно дістати картини зі схованки. Та відвідувач не засумнівався. Одначе переляк у молодої жінки він помітив. Сягнувши рукою до кишені куртки, він мовив:

— Дайте мені Лецвітову адресу.