— Цікавий тип той Пуар’є, — провадив Гермес. — Ви знаєте, щойно я познайомився з його подругою, Лулеттою Бамбен. Гарненька дівчинка, слово честі.
— Можливо. Але зад у неї, як тріска.
— Невже? Я й не помітив. Це вона розповіла мені про картини Пуар’є. Та я і його самого погано знаю. А ви якої думки про його картини?
— Нічого особливого я в них не бачу. Наш час досить прихильно ставиться до нездар, і він із цього користується. Пуар’є з тих людей, про яких кажуть, нібито вони — незвичайні, нібито геніальності в них хоч греблю гати, але нічого не створюють, мовляв, лише тому, що не мають змоги втілити свої ідеї. Отак ціле життя він і сидітиме на своїх прилизаних, більш чи менш пікантних картинках. Тільки не забувайте, що моя думка не має ніякого значення, — щиро признався Лецвіт, — адже ми з ним були завжди на ножах.
Торговець картинами, здавалось, обмірковував щойно почуте, а художник занепокоєно поглядав на нього, побоюючись, щоб Пуар’є, бува, не витіснив його з крамниці Гермеса. Ворог цим, звичайно, страшенно пишатиметься.
— Кажу вам ще раз, що не люблю Пуар’є, а тому можу оцінити його картини несправедливо. І мені не хотілося б ставати на заваді його знайомству з вами, якщо йому всміхається таке щастя.
— Стривайте, чоловіче. Насамперед мене цікавлять ваші картини. Якби ви були розсудливіший, то, запевняю вас, не пошкодували б. Я маю замовлення від архітектора, який оздоблює приватний будинок: один із магнатів чорного ринку зробив перший крок на політичній арені. Тільки в цьому ділі я збуду дві чи три ваші картини. Але, між нами кажучи, доведеться дати десять тисяч франків архітекторові. Додайте до цього мої загальні витрати, вартість рам, мої комісійні і порахуйте. Якщо я вам переплачу, то муситиму завищувати ціну на картини, а це аж ніяк неприпустимо.
— Гаразд, Гермесе, ви знов мене обкрутили, старий лисе! Хай уже буде дванадцять тисяч.
Гермес хотів був поторгуватися ще, та, поки вони сперечалися, приємне відчуття задоволення, що охопило його перед тим, зросло й тепер притупило йому волю. Зрештою, він і так залишився вельми задоволений своїм торгом. Отож Гермес відклав з півдесятка полотен — він мав когось прислати по них на другий день, — а одне прихопив із собою. Лецвіт запропонував загорнути картину, але Гермес відмовився.
— Не варто. На площі Тертр на мене чекає з машиною Боньє. Ми їдемо до нього вечеряти. Правду кажучи, мені зовсім не хочеться їсти, і це досить дивно: щойно я був голодний як вовк. Можна подумати, що ви заразили мене своєю хворобою!
— О! У мене зовсім інше. Мені весь час здається, ніби я щойно встав з-за столу. А втім, це не так уже й неприємно. Таке враження, ніби земля крутиться для нас і ніби все йде на краще. Зачекайте-но, не йдіть, ви ж не підписали мені чека!
— А справді, про чек я й забув.
З картиною під пахвою, Гермес рушив угору вулицею Верб. Сьогодні вона здалася йому аж надто крутою. Хоча стояв ще тільки квітень, вечір був по-літньому теплий. Торговець весь упрів, сорочка прилипла йому до тіла. Вже вкриті ніжною зеленню сади, високі мури довкола яких оперізували вершечок пагорба, навівали тугу за літом, селом і довгим пообіднім відпочинком… Гермесові пригадалося, що він уже відчував таку тугу позавчора після банкету, на якому святкували двадцятип’ятиріччя школи інфра-концептуального живопису. Обливаючись рясним потом і відсапуючись, Гермес видряпався нагору й зустрів Пуар’є, що саме йшов вулицею Норвен попідручки з Лулеттою Бамбен. Чемно привітавшись, Гермес не приховав, що йде з майстерні Лецвіта. Пуар’є єхидно посміхнувсь, і в його жовтих очах промайнув чи не такий самісінький вираз, як незадовго перед тим в очах його суперника.
— Можна подивитися? — спитала Лулетта, кивнувши головою на картину в торговця під пахвою.
Гермес показав полотно. На ньому в гармонійних жовтих та рожевих барвах було зображено дівчинку, що сиділа серед квітів.
— Гарно, правда ж? Який простір, який лаконізм! Як усе стримано! І водночас розкуто. Що ви на це скажете?
— Скажу вам відверто, мені це не подобається, — заявив Пуар’є. — Все воно якесь важке, неприродне, надумане. Все ясно як день і надто вже відпрацьовано. Ну, чи не банальна композиція? Можна подумати, що він малював із підручником з композиції у лівій руці. Ви тільки погляньте на кольори! Поєднані вони правильно, але надто вже звичайно, заздалегідь відомі. Ця картина годиться хіба що на поштовий календар. Може, саме в цьому напрямі Лецвітові й слід шукати свій шлях.
— Ти перебільшуєш, — заперечила Лулетта, боячись образити торговця.
— Аж ніяк. Я просто кажу те, що думаю. Зрештою, я не заперечую: в картині відчувається велика майстерність, на жаль, занадто очевидна. Але більш нічого. Ні поезії, ні фантазії, жодного натяку на великий твір. Лецвіт — сумлінний ремісник, він працює і працюватиме тільки при землі. А втім, коли знаєш людину, то знаєш, чого вона варта і як художник.
— Ви несправедливі, Пуар’є.
ebooksa