— Вас хоче бачити якийсь пан Етьєн Модрю. Він досить погано одягнений. Перше ніж зайти, розглядав з вулиці виставлену у вітрині картину Лецвіта.
Гермес трохи відслонив портьєру й непомітно глянув на відвідувача.
— Я його впізнав, — мовив він. — Сьогодні вранці він більш як півгодини стояв перед вітриною. Побачимо, чого він хоче.
Коли Гермес вийшов до Модрю, той саме ласував натюрмортом. Під пронизливим поглядом торговця він згадав про свій пошарпаний одяг, і йому здалося, що пояснити свою присутність у такій розкішній крамниці буде дуже важко.
— Мені сподобалася картина Лецвіта, виставлена у вашій вітрині, — промовив він зашарівшись. — Я зайшов, щоб спитати про ціну.
— П’ятдесят тисяч франків, — відказав Гермес.
— На жаль, для мене це надто дорого. Я так і думав, але хотів спитати у вас іще про одну річ. Мені страх як подобається живопис цього пана Лецвіта, але я дуже бідний, щоб купувати його картини, і тому хотів би побачити його самого, бодай на кілька хвилин. Розумієте, мені це було б так приємно… Якби ви дали мені його адресу…
— Це неможливо, пане. Ми нікому не даємо адрес художників. Таке у нас правило. Але, якщо хочете, можете написати йому листа. Я передам його панові Лецвіту, обіцяю вам.
Модрю зніяковіло промимрив щось у відповідь і неохоче рушив до виходу. Він був сердитий на самого себе, боявся пропустити цю єдину в житті нагоду й марно шукав способу виправити становище. Він не міг навіть вигадати якогось приводу, щоб затриматися в крамниці. Дійшовши до дверей, Модрю в розпачі круто повернувся і з якимсь чудним поглядом рушив назад до Гермеса.
— А ви добре знаєте Лецвітів живопис? — нахабно запитав він. — Я хочу сказати, чи добре ви його розумієте?
— Я не питав ні в кого думки, брати чи не брати його картини до своєї крамниці, — зверхньо зауважив Гермес.
— Звичайно, картини мають гарний вигляд, добре виконані, та й тільки. Але головного ви не помітили. Бо щоб відкрити таємницю цього живопису, треба бути не з тих, хто їсть тричі на день і завжди має повне черево. Для цього, бачте, треба вмирати з голоду, як я сьогодні вранці. Так, пане, вмирати з голоду!
— Що ви хочете сказати?
— А те, що Лецвітові картини — це страва, якою можна живитися. Зрозумійте мене правильно. Я кажу не в переносному значенні… Коли у вас нуртує від голоду шлунок, досить лише подивитися на Лецвітову картину, і складається враження, ніби ви вже коло столу. За якихось півгодини ви наїдаєтесь, і голод минає. Це вас дивує, еге ж? А я переконався в цьому на власному досвіді.
Гермес не сумнівався, що перед ним божевільний, і, трохи злякавшись, вирішив йому не перечити.
— Справді, — мовив він, — нічого такого я не помітив. Дякую за те, що сказали. А втім, я переконаюся в цьому сам.
— Хочу дати вам пораду, — провадив Модрю. — Лягайте сьогодні спати, не вечерявши, а завтра вранці не снідайте.
— Чудова думка, я неодмінно скористаюся з вашої поради.
— Самі побачите. Це просто чудо! Потім розкажете мені, що відчували. Завтра я до вас зайду.
Модрю вийшов з крамниці і, перше ніж податися геть, дозволив собі ще трохи підкріпитися «Дівчинкою в жовтому».
ebooksa