Фантастика Всесвіту. Випуск 3

Подорож вниз по річці тривала менше аніж шість днів, і Флорентіно Аріса знову почув себе вдома, як тільки рано-вранці вони увійшли в лагуну Мерседес і він побачив довгу вервечку вогнів на рибальських човнах, які погойдувалися на здійнятих пароплавом хвилях. Було ще поночі, коли вони пришвартувалися в бухті Загубленої Дитини, за дев’ять ліг від морської гавані, де була кінцева пристань для річкових суден до того, як розчистили й пустили в діло давній іспанський канал. Пасажирам довелося чекати до шостої ранку, щоб потім пересісти на цілу флотилію найманих шлюпок, які мали доставити їх до кінцевого пункту подорожі. Але Флорентіно Аріса так нетерпеливився, що від’їхав значно раніше у шлюпці поштового відомства, чиї працівники впізнали його як одного зі своїх. Перш ніж покинути пароплав, він не втримався від спокуси вчинити символічний акт: пожбурив у воду клумак із дорожньою постіллю і провів його поглядом, поки він плив між смолоскипами невидимих рибалок, аж поки виплив за межі лагуни й зник у океані. Флорентіно Аріса був певен, що він не знадобиться йому протягом усієї решти його життя, бо ніколи вже він не покине міста, в якому живе Ферміна Даса.

Удосвіта затока виглядала тихою заводдю. Над нею клубочився туман, а поверх туману Флорентіно Аріса побачив баню кафедрального собору, призолочену першим промінням ранкового сонця, побачив голубники на асотеях і, орієнтуючись по них, знайшов балкон палацу маркіза де Касальдуеро, де, як він думав, винуватиця його горя ще спала, поклавши голову на плече чоловіка, виснаженого після любовних утіх. Це припущення вразило його в саме серце, але він не спробував затамувати рану, навпаки — знаходив радість у своїх муках. Сонце вже почало пригрівати, коли поштова шлюпка звернула у вузький прохід, петляючи в лабіринті заякорених вітрильників, де незліченні запахи громадського ринку змішувалися із запахами гниття, що підіймалися з глибин і утворювали один суцільний сморід. Щойно тут кинула якір шхуна з Ріоачі, й портові вантажники, стоячи по пояс у воді, брали з борту пасажирів і переносили на берег разом з їхньою поклажею. Флорентіно Аріса перший вистрибнув із поштової шлюпки, і від тієї миті вже не відчував затхлого духу морської гавані, а тільки особисті пахощі Ферміни Даси, які витали в місті. Усе йому пахло нею.

До телеграфної контори він так і не повернувся. Єдиним його заняттям стало читання любовних романів, друкованих ілюстрованими випусками, та томики «Народної бібліотеки» — їх і далі купувала для нього мати, і він читав їх та перечитував, розлігшись у гамаку, аж поки вивчав напам’ять. Він навіть не поцікавився, де його скрипка. Поновив взаємини з найближчими приятелями, але на суботні танці він уже не ходив: не міг уявити собі їх без неї.

Того самого ранку, коли повернувся зі своєї незавершеної подорожі, він узнав, що Ферміна Даса проводить свій медовий місяць у Європі, і його розбите серце сповнилося передчуттям, що вона залишиться там жити, якщо й не назавжди, то на багато років. Ця певність навіяла йому перші надії про забуття, і він усе частіше почав думати про Росальбу, спогад про яку ставав чимдалі палкішим у міру того, як тьмяніли інші. Саме тоді він відростив вуса з тонкими закрученими кінчиками, які носив протягом усієї решти життя, і змінив поведінку, а пошуки заміни своєму коханню кінець кінцем вивели його на невідомі стежки. Пахощі Ферміни Даси вчувалися йому все рідше, ставали дедалі слабшими і наприкінець залишилися тільки в білих гарденіях.

Він просто плив за течією, не знаючи, як йому далі жити, коли одної ночі під час війни славнозвісна вдова Насарета прибігла, перелякана, в їхній дім, бо її власний було зруйновано — у нього влучив снаряд під час облоги міста військами бунтівного генерала Рікардо Гайтана Обесо. Трансіто Аріса підхопила нагоду на льоту і послала вдову в спальню сина під тим приводом, що у її власній не було місця, але в душі сподіваючись, що інше кохання вилікує його від того, яке не давало йому жити. Флорентіно Аріса ні з ким не мав любовних взаємин, відтоді як Росальба позбавила його цноти в каюті пароплава, і йому здалося цілком природним, що цю тривожну ніч вдова переспить у його ліжку, а він — у гамаку. Але вона уже сама все вирішила за нього. Сівши на краєчок ліжка, де Флорентіно Аріса лежав, не знаючи, що робити, вона заговорила про свою невтішну тугу за чоловіком, який помер три роки тому, а водночас почала зривати з себе і жбурляти геть крепову оболонку свого вдівства, аж поки на ній не лишилося навіть шлюбної обручки. Зняла блузку з тафти, оторочену скляними бусинками, і через усю кімнату кинула її на крісло в кутку. Зірвала через плечі корсет, аж він упав по той бік ліжка, одним посмиком вивільнилася з довгої, обшитої рюшем спідниці, розстебнула атласний пояс і скинула чорні шовкові панчохи, і все це падало й падало на підлогу, поки вся кімната була встелена лахами — одіжжю з її жалобного вбрання. Вона робила це з радістю, з добре розрахованими паузами, і, здавалося, кожен її рух супроводжується привітальним салютом гарматних пострілів із табору війська, яке обложило місто, пострілів^ від яких будинки ходили ходором, ледь утримуючись на фундаментах. Флорентіно Аріса хотів був допомогти їй розстебнути ліфчика, але вона випередила його, спритно вигнувшись, бо за п’ять років подружньої вірності навчилася покладатись на саму себе на всіх етапах кохання, навіть на підготовчому, не потребуючи нічиєї допомоги. Наостанці вона скинула мереживні трусики, вислизнувши з них швидким рухом купальниці, й залишилася голісінька.

Їй було двадцять вісім років, і вона тричі родила, але її голе тіло зуміло зберегти всі принади дівочості. Флорентіно Аріса ніколи не міг зрозуміти, як під одягом покутниці могла чаїтися така бурхлива снага дикої кобилиці. Вона задихалася від нетерпіння й любострасної гарячки і сама роздягла його, як не могла роздягати свого чоловіка, щоб не здатися йому розпусною жінкою, й одним натиском спробувала надолужити і за тоскну здержливість жалоби, і за прикру одноманітність п’ятьох років подружньої вірності. Від тієї благословенної миті, коли мати породила її на світ, і до цієї ночі їй ніколи не доводилося бодай полежати в одному ліжку з кимось, окрім свого небіжчика чоловіка.

Вона не дозволила собі впасти до низькопробного каяття. Навпаки. Збуджувана вогняними кулями, що зі свистом пролітали над дахами будинків, вона до самого світанку віддавалася спогадам про високі чесноти свого чоловіка, не докоряючи йому за невірність, а тільки за те, що він помер без неї, і втішена певністю, що ніколи він так не належав їй, як тепер, коли лежав у дерев’яній труні, забитий дванадцятком цвяхів, кожен у три дюйми завдовжки, і схований на глибині двох метрів під землею.

— Я щаслива, — сказала вона йому, — бо тільки тепер напевне знаю, де він, коли його немає вдома.

В ту ж таки ніч вона скинула жалобу, відразу й рішуче, відмовившись від пустої інтермедії блузок із сірими квіточками; відтепер життя її заповнилося любовними піснями та звабливими сукнями, на яких пломеніли папуги-ара і строкаті метелики, й вона почала обдаровувати розкошами свого тіла кожного, хто просив у неї цієї ласки. Коли військо генерала Гайтана Обесо зазнало поразки після сімдесяти трьох днів облоги, вона відбудувала свій дім, розвалений вибухом снаряда, і над самим хвилерізом спорудила прегарну морську терасу, де під час бурі розбивалися буруни розбурханого океану. То було її любовне кубельце, як казала вдова без іронії, і там вона приймала кожного, хто був їй до вподоби, коли хотіла і як хотіла, причому не брала за своє кохання жодного квартильйо, бо вважала, що це чоловіки роблять їй послугу. В дуже рідких випадках погоджувалася взяти дарунок — але золота не брала ніколи — і обладнувала свої справи так спритно, що ніхто не міг навести точні докази щодо її непристойної поведінки. Одного тільки разу була вона на межі публічного скандалу, коли пройшла чутка, ніби архієпископ Данте де Луна помер не внаслідок нещасливого випадку — з’ївши страву з грибів, які виявилися отруйними, — а ніби він з’їв їх умисне, бо вона пригрозила йому, що переріже собі горло, якщо він і далі докучатиме їй зі своїми нечестивими домаганнями. Проте ніхто не запитував у неї, чи це правда, ніхто навіть не згадав про це в розмові, і в її житті нічого не змінилося. Як сама вона казала, помираючи зо сміху, вона була єдина вільна жінка на всю провінцію.

Вдова Насарета ніколи не відмовлялася від рідких побачень із Флорентіно Арісою навіть у свої найзаклопотаніші часи й ніколи не вдавала кохання, ніколи його не вимагала, хоча завжди надіялася спізнати почуття, подібне до кохання, але позбавлене його проблем. Іноді він сам приходив до неї додому, і в таких випадках їм подобалося лежати під солоними бризками моря на терасі, милуючись, як розгорається на обрії заграва, що рожевіла над усім світом. Він чимало потрудився, щоб навчити її всіляких витівок, на які надивився крізь дірку в стіні в портовому готелі, а також запровадити в практику теоретичні засади, що їх Лотаріо Тугут розвивав, коли добре напивався на нічних бенкетах. Він підбурював її, щоб під час любовних ігрищ вона виставляла напоказ усі свої принади, умовляв міняти звичну позу проповідниці на позу «морський велосипед», або «курка над глечиком», або «розчахнутий ангел», і часто вони ризикували поскручувати собі в’язи, порвавши мотузки гамака, коли прагнули вигадати в ньому якийсь нов>ій спосіб любощів. Але вся та наука виявилася марною. Бо хоч удова й була сміливою ученицею, проте керувати собою в любощах так ніколи й не навчилася. Вона ніколи не могла збагнути, як то приємно розслабитись у ліжку, не пережила жодної миті натхнення, і її оргазми були вкрай невчасними й позбавленими глибокого почуття. Флорентіно Аріса довгий час тішив себе ілюзією, що він у неї один, і вона була навіть рада, що він у це вірить, а проте її підвела фатальна звичка розмовляти уві сні. Помалу-малу, дослухаючись до її сонного белькотіння, він по клаптях відтворював географічну карту її пригод, які вона вдруге переживала у сновидіннях, і відкрив для себе незліченні острови її приватного життя. У такий спосіб він довідався, що вона не мала наміру одружуватися з ним, проте почувала себе міцно прив’язаною до нього з почуття глибокої вдячності за те, що саме він її розбестив. Не раз вона заявляла йому напрямки:

— Обожнюю тебе за те, що ти зробив мене хвойдою.

І вона мала рацію, хоча висловлювалася, може, й не зовсім точно. Флорентіно Аріса позбавив її так званої «шлюбної» цноти, ще пагубнішої, аніж цнота природжена або здержливість удівства. Він навчив її очевидної істини: усе, що двоє роблять у ліжку, не слід вважати аморальним, якщо воно підтримує живим вогник кохання. І ще навчив її того, що потім стало суттю усього її життя: переконав її, що кожна людина народжується на світ з певною мірою відпущеної їй снаги і ті, хто не використовує себе задля певної мети, власної або чужої, добровільної або примусової, пропадають навіки. Її заслугою було те, що вона сприймала його науку бездумно й без вагань. Хоча, переконаний, що знає її краще, аніж будь-хто, Флорентіно Аріса не міг зрозуміти, чим так вабила до себе чоловіків жінка з такими примітивними інстинктами, яка, до того ж, не переставала говорити в ліжку про свою журбу за небіжчиком чоловіком. Єдине пояснення, яке спало йому на думку і якого ніхто не зміг би спростувати, було те, що вдова Насарета надолужувала ніжністю там, де поступалася в хитрощах і лукавстві. В міру того як вона поширювала свої володіння, шукаючи ліків проти своєї давньої недуги в інших розбитих серцях, вони почали бачитися все рідше й рідше і кінець кінцем забули одне одного без журби.

Вдова стала першою плотською любов’ю Флорентіно Аріси. Одначе замість зав’язати з нею стійкі взаємини, як мріяла його мати, обоє скористалися з цього зв’язку, щоб сторчголов кинутися у вир життя. Флорентіно Аріса розвинув активність, що здавалася неймовірною для такого чоловіка, як він, мовчазного, виснаженого та ще й одягненого, немов старий дід із далекого минулого. А втім, він мав у своєму розпорядженні дві переваги. По-перше, він мав призвичаєне око, яким відразу накидав на жінку, що чекала його, хай би навіть вона була в самій гущі натовпу, але, навіть упізнавши її, він наближався до неї з великою осторогою, боячись одкоша як найнестерпнішого для себе приниження і ганьби. По-друге, жінки непомильно впізнавали в ньому бідолаху, який мучиться самотністю і потребує любові, вуличного прохача, смиренного, як побитий пес, і це знання штовхало їх до нього, і вони віддавалися йому, не ставлячи жодних умов, нічого від нього не вимагаючи й нічого не сподіваючись, — їм вистачало втішної думки, що вони вчинили добре діяння, зласкавившися над ним. То була його єдина зброя, але завдяки їй він виграв чимало історичних баталій, в цілковитій таємниці з ретельністю нотаря записуючи кожну в зашифрований зошит, який серед усіх інших можна було впізнати з промовистого заголовку: «Вони». Першою він записав туди вдову Насарета. А через півсотні років, коли Ферміна Даса звільнилася від своїх освячених церквою кайданів, у нього вже було двадцять п’ять таких зошитів, і в них — шістсот двадцять два випадки кохань, які тривали певний час, не рахуючи незліченних скороминущих пригод, що не заслуговували бодай на побіжну поблажливу згадку.

Через півроку буйного кохання із вдовою Насарета Флорентіно Аріса відчув упевненість, що йому пощастило пережити муку Ферміни Даси. Він не тільки у це повірив, а й не раз розмовляв на цю тему з матір’ю протягом тих майже двох років, поки тривала весільна подорож, і з відчуттям безмежної полегкості зберігав цю віру аж до тієї злощасної для себе неділі, коли зненацька, без жодної підказки з боку свого серця, побачив, як вона вийшла з церкви попідруч із чоловіком, супроводжувана цікавістю та лестощами свого нового середовища. Ті самі дами аристократичного кореня, котрі спершу зневажали її і глузували з неї, як із безрідної самозванки, тепер зі шкури пнулися, аби вона почувала себе серед них своєю, а вона сливе заворожила їх своїми чарами, засвоївши роль світської дами з такою невимушеністю, що Флорентіно Аріса мусив якусь хвилину поміркувати, перше ніж упізнав її. Вона зовсім змінилася: манери зрілої жінки, високі черевики, капелюх із вуаллю, прикрашений барвистим пір’ям якогось екзотичного птаха, — усе в ній було зовсім інше й цілком природне, так ніби належало їй від першопочатку. Вона здалася йому гарнішою і молодшою, аніж будь-коли, але навіки втраченою, і він ніяк не міг збагнути, звідки в нього це відчуття, аж поки побачив обриси її живота під шовковою сукнею: вона була на сьомому місяці вагітності. А втім, найдужче його вразило, що вона та її чоловік складали чудову пару, й обоє обертались у світі з такою легкістю, ніби пливли над рифами дійсності. Флорентіно Аріса не відчув ні ревнощів, ні гніву, а тільки глибоку зневагу до себе — убогого, негарного, ницого й не гідного не лише Ферміни Даси, а й будь-якої жінки.

Отже, вона повернулася. Повернулася, не маючи жодних підстав каятись у тому зламі свого життя, на який зважилася самохіть. Навпаки, підстав, для каяття ставало дедалі менше, а надто після того, як їй пощастило здолати крутосхил перших років. У її випадку це було не так легко, адже, коли вона добулася до своєї першої шлюбної ночі, її очі ще застеляв туман невинності. Трохи розвіюватися він почав тільки під час подорожі по володіннях кузини Ільдебранди. У Вальєдупарі вона нарешті довідалася, чому півні ганяються за курми, на власні очі побачила грубе видовище спарювання віслюків, побачила, як народжуються телята, і почула, як кузини з цілковитою невимушеністю теревенили про те, що одні подружні пари любляться й досі, а інші з тих або тих причин давно перестали це робити, хоч і далі живуть разом. Саме тоді вона прилучилася до кохання на самоті, переживши дивне відчуття, ніби відкриває щось давно відоме її інстинктам, спочатку в ліжку, коли стримувала дихання, щоб не видати себе у спальні, де крім неї було ще півдесятка кузин, а потім у ванній, коли, розслабившись і розпустивши коси, викурювала свої перші самокрутки. Вона завжди робила це, долаючи муки сумління, яких їй пощастило збутися тільки після одруження, і завжди в цілковитій таємниці, тоді як кузини вихвалялися одна перед одною, розповідаючи не лише про те, скільки разів на день вони доходили до оргазму, а й у якій формі він у них проявлявся і чи довго тривав. Втім, незважаючи на чари цих початкових ритуалів, вона зберегла переконаність, що втрата дівочої цноти — це кривава жертва.

Через те її весілля, одне з найбучніших у останні десятиріччя минулого століття, проминуло для неї в передчутті близького й невідворотного жаху. Тривожне очікування першої ночі медового місяця турбувало її куди дужче, аніж громадський скандал, що вибухнув унаслідок її заручин із найелегантнішим кавалером тієї доби. Після шлюбного оповіщення в кафедральному соборі Ферміна Даса знову стала одержувати анонімні записки, деякі погрожували їй смертю, проте вона переглядала їх, майже не помічаючи, бо весь страх, на який вона була здатна, злився з очікуванням неминучого зґвалтування. То був правильний спосіб обходитися з анонімками, хоч вона й робила це несвідомо, адже йшлося про клас, якого історія привчила схиляти голову перед здійсненим фактом. Тому всі її ворогині поспішили перекинутись на її бік, як тільки стало очевидно, що одруження неминуче. Вона відразу помітила раптову зміну в манерах цілого кортежу блідих жінок, змучених артритами та вічно поганим настроєм, які одного дня збагнули марність своїх підступів і без попередження стали приходити до парку Євангелістів, так ніби у власний дім, з кухонними рецептами та передчасними дарунками. Трансіто Арісо добре знала цей світ, хоча тільки тепер він справді зачепив її за живе, знала, що напередодні урочистих свят клієнтки неодмінно з’являться просити її ласки, щоб викопала свої глеки і лише на двадцять чотири години й за додатковий процент позичила їм заставлені коштовності. Але давно вже не було так, як цього разу, коли спорожніли всі до одного глеки, аби дами з довгими прізвищами змогли покинути свої повиті темрявою святилища і з’явитися осяйними, зі своїми ж таки, хай і позиченими на одну добу, коштовностями, на весілля, яке своєю пишнотою мало затьмарити всі інші, аж до кінця століття, і яке знайшло своє блискуче завершення, коли весільним батьком погодився стати доктор Рафаель Нуньєс, тричі обраний президентом республіки, філософ, поет і автор слів національного гімну, про що можна довідатися з кількох пізніших енциклопедій. Ферміну Дасу підвів до головного вівтаря її власний батько, якому церемоніальний костюм надав на один день підозрілого вигляду непритаманної йому статечності. Обвінчалася вона навіки перед головним вівтарем кафедрального собору, під час служби, відправленої трьома єпископами, об одинадцятій ранку, в четвер на Святу Трійцю, навіть не згадавши бодай з почуття милосердя про Флорентіно Арісу, який о цій годині палав у гарячці, помираючи з кохання до неї, щойно відбувши нелегку подорож на пароплаві, що так і не відвіз його в забуття. Під час вінчання і згодом, на весільному бенкеті, вона посміхалася посмішкою, що здавалась намальованою білилами, посмішкою без душі, яку дехто витлумачив як глузливу посмішку торжества, але насправді вона була жалюгідною спробою приховати жах незайманиці, яку щойно видали заміж.

На щастя, непередбачені обставини в поєднанні з розумінням, яке виявив чоловік, допомогли їй віддалити неминуче аж на три доби. Втрутилося провидіння. Було оголошено, що в зв’язку з порушенням розкладу руху через карибські шторми пароплав трансатлантичної компанії стоятиме в порту лише три дні, тобто вийде в море на двадцять чотири години раніше, ніж передбачалося, а отже, зніметься з якоря рейсом на Ла-Рошель не наступного дня по весіллі, як було розраховано ще півроку тому, а в ту саму ніч. Усі, звичайно, подумали, що ця зміна розкладу була тільки ще одним з багатьох вишуканих сюрпризів, підготовлених на весілля, бо бенкет закінчився вже після півночі на борту освітленого трансатлантичного лайнера під музику віденського оркестру, який у цьому рейсі розучував найновіші вальси Йоганна Штрауса. Закінчилося тим, що деяких гостей, геть очманілих від випитого шампанського, їхні дружини мусили майже виволокти на берег, бо вони вже почали розпитувати коридорних, чи немає на пароплаві вільних кают, щоб продовжити гульню до самого Парижа. Ті, хто зійшов на мол останніми, побачили біля портових шинків Лоренсо Дасу: вечірній костюм звисав на ньому бридким лахміттям, а сам він сидів посеред вулиці й плакав, підвиваючи, як плачуть араби над своїми покійниками, сидів у калюжі смердючої води, що цілком могла натекти з його сліз.

Ні в першу штормову ніч, ні в наступні, коли море заспокоїлося, як і протягом усього дуже довгого заміжнього життя Ферміни Даси, не відбулися ті брутальні вчинки, яких вона так боялася. Перша ніч, незважаючи на розміри пароплава та розкішну каюту, була повторенням тієї жахливої ночі, коли вона поверталася додому на шхуні з Ріоачі, і її чоловік виявив себе послужливим лікарем, який не заснув і на мить, утішаючи дружину — єдиний засіб, що його цей, уже знаменитий, лікар знав проти морської хвороби. Аж на третій день, коли вони вийшли з порту Гвайра, буря вщухла, але на той час обоє вже провели разом стільки часу і так багато розмовляли, що почували себе давніми друзями. На четверту ніч, коли можна було повернутися до буденних звичок, доктор Хувенал Урбіно здивувався, що його юна дружина не помолилася перед сном. На його запитання вона відповіла цілком щиро: двоєдушність черниць розбудила в ній нехіть до ритуалів, але її віра лишилася непохитна, і вона навчилася зберігати її в мовчанці. «Я волію спілкуватися безпосередньо з Богом», — сказала вона. Він зрозумів її міркування, і відтоді кожне сповідувало ту саму віру на свій зразок. Заручини в них були короткі, але досить неформальні як на ту епоху, бо доктор Урбіно відвідував її вдома щодня надвечір, і ніхто за ними не наглядав. Вона не дозволила б йому навіть доторкнутись до кінчика свого пальця, перш ніж вони дістануть єпископське благословення, але такого наміру він і не мав. Тільки в ту першу ніч, після того як море заспокоїлося, й обоє лежали в ліжку, хоча ще вдягнені, вдався він до перших пестощів, але з такою обережністю, що їй видалося цілком природним, коли він запропонував їй перевдягнутись у нічну сорочку. Вона пішла до ванної, але перед тим погасила в каюті світло, а коли вийшла звідти уже в нічній сорочці, то навіть заткнула шпарку в дверях якимось клаптем, щоб лягти в постіль у цілковитій темряві. Роблячи це, вона сказала з гумором:

— Ти не дуже дивуйся, докторе. Адже сьогодні мені вперше доведеться спати з незнайомцем.

Доктор Хувенал Урбіно відчув, як вона ковзнула під ковдру, наче наполохане звірятко, намагаючись відсунутися від нього якомога далі на койці, де лежати вдвох, не торкаючись одне одного, було зовсім не просто. Він узяв її за руку, холодну й закляклу від жаху, переплів свої пальці з її пальцями і майже пошепки почав ділитися з нею спогадами про свої інші морські подорожі. Вона знову вся напружилася, бо, лягаючи, помітила, що, поки вона була у ванній, він роздягнувся до голого тіла, і це пробудило в ній жах перед невідворотністю того, що має статися. Але протягом кількох годин не сталося нічого, бо доктор Урбіно все говорив і говорив, водночас міліметр за міліметром завойовуючи довіру її тіла. Він розповідав про Париж, про любов у Парижі, про закоханих, які цілуються там просто на вулиці, в омнібусі, на заквітчаних терасах кафе, відкритих для гарячого подиху літа та томливої музики акордеонів; вони кохалися стоячи на набережних Сени, і ніхто їм не заважав. Говорячи в темряві, він пучками пальців пестив їй ямку на шиї, пестив шовковистий пушок на руках, намагався погладити живіт, який уникав доторку, і коли відчув, що напруга спала, зробив першу спробу задерти їй нічну сорочку, але вона перешкодила його наміру в пориві, властивому для її вдачі, сказавши: «Я це вмію робити й сама». І скинула сорочку, і лежала після цього так нерухомо й тихо, що доктор Урбіно міг би подумати, що її тут немає, якби не світла пляма її тіла посеред чорної темряви.