Фантастика Всесвіту. Випуск 3

— Візьми і більше сюди не приходь.

То було їхнє останнє побачення. Але з часом Флорентіно довідався, що дядько Лев Дванадцятий, десь років на десять молодший від брата, і далі передавав гроші для Трансіто Аріси, й саме він почав опікуватися нею, коли Пій П’ятий помер від занедбаної хвороби кольок, не залишивши писаного заповіту й не встигши вжити якихось заходів на користь свого єдиного сина — сина з вулиці.

Драма Флорентіно Аріси, коли його призначили писарем Річкової компанії Карибського басейну, полягала в тому, що він не міг позбутися своєї ліричності, бо не переставав думати про Ферміну Дасу й ніколи не навчився писати, не думаючи про неї. Згодом, коли йому доручили інші обов’язки, в нього почало збиратися в душі стільки кохання, що він не знав, куди його діти, і дарував його неписьменним закоханим безкоштовно, пишучи для них любовні листи під Порталом писарів, куди приходив після служби. Притаманними йому обережними рухами він знімав сюртук і вішав його на спинку стільця, надівав нарукавники, щоб не забруднити рукави сорочки, розстібав камізельку, щоб краще думалося, і часом до пізньої ночі підбадьорював безпорадних бідолах, складаючи для них листи, сповнені божевільної пристрасті. Вряди-годи до нього зверталися вбога жінка, що мала клопіт з дитиною, ветеран війни, який не міг домогтися пенсії, хтось із тих, кого пограбували чи обікрали й він хотів поскаржитися високому начальству, проте, хоч як старався Флорентіно Аріса, він не міг задовольнити таких прохачів, бо єдине, чим він умів переконувати людей, то це любовними листами. Йому навіть не треба було ні про що розпитувати своїх замовників, йому досить було глянути їм у вічі, щоб збагнути, в якому вони стані, й він списував аркуш за аркушем фразами палкого кохання, дотримуючись несхибного правила завжди писати, думаючи про Ферміну Дасу і більш ні про що, крім неї. Вже через місяць йому довелося впорядкувати свої стосунки з клієнтами, приймаючи замовлення заздалегідь, щоб тривоги закоханих не захлюпнули його з головою.

Найприємнішим для нього спогадом з тих часів був спогад про боязку дівчинку, майже дитину, яка, тремтячи, попросила його написати відповідь на палкого листа, якого щойно одержала і якого Флорентіно Аріса відразу впізнав, бо він же й написав його напередодні. Він відповів на нього в зовсім іншому стилі, у відповідності до віку та почуттів дівчинки, змінивши почерк так, щоб він міг здатися її почерком, бо Флорентіно Аріса вмів підробляти руку задля кожного випадку й залежно від особи замовника. Він писав того листа, уявляючи собі, як відповіла б йому Ферміна Даса, коли б любила його так само, як оце бідолашне створіння любило свого залицяльника. А через два дні йому довелося писати відповідь хлопця почерком і стилем думати та кохати, якими він наділив його в першому листі, й ось у такий спосіб Флорентіно Аріса розпочав гарячкове листування з самим собою. Не минуло й місяця, як обоє, поодинці, прийшли подякувати йому за те, чого він сам просив у листі юнака й побіжно прийняв у листі-відповіді дівчини: вони збиралися побратись.

І лише тоді, коли в них народилася перша дитина, з випадкової розмови вони з’ясували, що листи для обох писав один і той самий писар, і тоді вперше молодята прийшли до Порталу разом і попросили його стати хрещеним батьком дитини. Флорентіно Аріса був у такому захваті, побачивши на цьому прикладі, як утілюються в життя його мрії, що, використовуючи кожну вільну хвилину, — а їх у нього було не так багато, — почав писати трактат під назвою «Секретар закоханих», що вийшов у нього набагато поетичнішим і повнішим, аніж книжка під цією самою назвою, яку в ті часи продавали в порталах за двадцять сентаво і яку пів-міста знало напам’ять. Він упорядкував усі можливі ситуації, в яких могли опинитися Ферміна Даса й він, і для кожної вигадав стільки зразків листування, скільки міг уявити собі можливих альтернатив розвитку їхніх взаємин. Наприкінець він створив кілька тисяч листів, об’єднаних у три томи не меншого обсягу, аніж словник Коваррубіаса, але жоден видавець у місті не зважився надрукувати їх, і зрештою вони опинилися на горищі разом з іншими давніми паперами, бо Трансіто Аріса рішуче відмовилася викопати глечики й віддати заощадження, зібрані протягом усього свого життя, на божевільну витівку з виданням вигаданих листів. А коли через багато років у Флорентіно Аріси з’явилися власні кошти для публікації книжки, йому довелося змиритися з гіркою реальністю, що любовні листи уже вийшли з моди.

Поки Флорентіно Аріса робив свої перші кроки в Річковій компанії Карибського басейну і писав безкоштовні листи під Порталом писарів, друзі його юності поступово дійшли очевидного висновку, що вони втратили його, — і без вороття. Так воно й було. Коли повернувся з подорожі по річці, він ще зустрічався з декотрими, сподіваючися заглушити спогади про Ферміну Дасу, грав з ними в більярд, ходив на свої останні танці, бездумно заводив розмови з дівчатами, бездумно віддавався всім розвагам, що, як він гадав, допоможуть йому знову стати колишнім собою. Та коли дядько Лев Дванадцятий взяв його до себе на службу, він почав ходити до Комерційного клубу, де грав у доміно з товаришами по конторі, і незабаром ті стали визнавати його одним зі своїх. Розмовляв він з ними тільки про службові справи, а своє управління називав не повною назвою, а абревіатурою РККБ. Він змінився в усьому, і навіть у своїх манерах стосовно їжі. Раніше він був за столом байдужим та неуважним, але відтепер і уже до кінця своїх днів став витриманим і строгим: на сніданок — велика чашка чорної кави, на обід — шматок вареної риби з білим рисом, а перед сном — чашка кави з молоком та куснем сиру. Чорну каву Флорентіно Аріса міг пити о будь-якій порі дня, де завгодно і за будь-яких обставин, і часом випивав за день до тридцяти чашечок: то був розчин, схожий на сиру нафту, який він волів готувати сам і для цього завжди мав усе напохваті. Він став зовсім іншим, усупереч своєму твердому наміру та гарячковим зусиллям залишатися самим собою, таким, яким був до смертельної сутички з коханням.

Насправді колишнім собою він уже ніколи не став. Повернути собі Ферміну Дасу стало єдиною метою його життя, і він твердо вірив, що рано чи пізно її здобуде, а тому переконав Трансіто Арісу продовжити перебудову дому, аби він міг прийняти її в ту саму хвилину, коли станеться чудо. Цього разу Трансіто Аріса виявилася куди згідливішою, аніж у випадку з виданням «Секретаря закоханих»: вона купила дім за готівку і заповзялася цілком перебудувати його. З тієї зали, де колись був альков, зробили вітальню, а дві спальні влаштували на другому поверсі: одну для подружжя, а одну — для дітей, яких вони сподівалися мати, обидві дуже просторі й добре освітлені; на дворищі колишньої тютюнової фабрики розбили великий сад з усіма різновидами троянд, яким Флорентіно Аріса віддавав своє вечірнє дозвілля. Єдине, що лишилося неторканим, на знак вдячності до минулого, це приміщення крамнички. Задню кімнату, де раніше спав Флорентіно Аріса, залишили в колишньому вигляді, з підвішеним гамаком та письмовим столом, на якому в безладі лежали купи книжок, але сам він переселився на другий поверх, до подружньої спальні. Та кімната була найпросторіша і найпрохолодніша в усьому домі й мала внутрішню терасу, де вночі було приємно посидіти, підставляючи обличчя свіжому морському вітерцю та вдихаючи пахощі троянд, але вона також найдужче відповідала аскетичним звичкам Флорентіно Аріси. Стіни там були неприкрашені й голі, побілені негашеним вапном, а з меблів стояло тільки тверде ліжко, нічний столик зі свічкою, вставленою в шийку пляшки, старовинна шафа на одяг і умивальний глечик із тазом.

Робота з переобладнання дому тривала майже три роки і збіглася в часі з бурхливим оновленням міста, яке воно завдячувало швидкому розвитку річкового судноплавства та комерційних перевезень, тобто тим самим факторам, що підтримували його велич за часів колонії і на два з лишком століття зробили його ворітьми Америки. Але тоді ж таки в Трансіто Аріси проявилися перші симптоми невиліковної хвороби. Її постійні клієнти й далі приходили до крамниці — але щоразу старіші, блідіші й примарніші, і вона перестала їх упізнавати, хоча мала з ними справу протягом половини життя, і могла переплутати заставу, віддаючи одній те, що належало іншій. А це було вельми небажано в таких оборудках, які вона провадила, коли ніхто не підписував жодних паперів, щоб не заплямувати ані своєї, ані чужої честі, і достатньою гарантією вважалося слово. Спочатку здавалося, що вона просто стала недочувати, але незабаром з’ясувалося, що то пам’ять витікає з неї крізь усі щілини. Отож довелося їй ліквідувати справу, а на добуті з глечиків скарби вона нарешті закінчила перебудову та вмеблювання дому і ще залишилося в неї чимало справжніх старовинних дорогоцінностей, чиї власники не мали достатніх коштів, щоб їх викупити.

На той час у Флорентіно Аріси з’явилося чимало обов’язків, але водночас його дедалі сильніше змагала охота вирушати на таємні лови заблудлих дівчат. Здобувши певний досвід у взаєминах із вдовою Насарета, що відкрила йому шлях до вуличних пригод, він протягом кількох років полював на неприкаяних нічних пташок, усе ще плекаючи ілюзію знайти ліки, які полегшили б йому біль утраченого кохання Ферміни Даси. Але згодом він уже не знав, чим була для нього звичка злягатися без надії — потребою душі чи звичайнісінькою вадою плоті. Він усе рідше заходив до портового готелю, і не тільки тому, що його інтереси вели в інших напрямках, а й тому, що не хотів, аби хтось відкрив його походеньки, адже для сторонніх очей він жив цнотливим життям домашнього самітника. Правда, тричі, коли йому вкрай припікало, він удавався до простого виходу, властивого добі, в якій він не жив: перевдягав подружок, які боялися, що їх упізнають, у чоловіче вбрання, і вони заходили разом до готелю, вдаючи з себе нічних гультяїв. Та знайшлися очевидці, які принаймні в двох випадках звернули увагу, що Флорентіно Аріса і його вдаваний приятель пішли не до буфету, а відразу в номер, і його вже й так підмочена репутація зазнала досить відчутного удару. Зрештою він перестав заходити до готелю, а коли зрідка й заходив, то не для того, щоб віддаватися там розпусті, а навпаки: шукаючи притулку, де міг би оговтатися від надмірних плотських утіх. А цього йому ніколи не бракувало. Він вирушав на свої яструбині лови десь о п’ятій пополудні, як тільки виходив з контори. Спочатку вдовольнявся дівчатами, яких йому пропонувала ніч. Підхоплював служниць у парках, негритянок на ринку, чепурух на пляжах, американок-грінго на суднах, що приходили з Нового Орлеана. Він приводив їх на хвилеріз, де півміста займалися тим самим відразу по заході сонця, приводив іх куди міг, а іноді й куди не міг, бо не раз траплялося, що він поквапно забігав у якісь темні сіни й робив що змога та як удасться десь у закутні за дверима.

А найжаданішим притулком завжди був для нього маяк, і про нього він завжди згадував з тугою, коли вже підбив деякі підсумки, ступивши на поріг старості, бо в тому місці він не раз почував себе щасливим, а надто вночі, і не раз мав таке відчуття, що частка з його тодішніх кохань передавалась і подорожнім на пароплавах за кожним обертом світляного пучка. Отож він знову й знову приходив туди, частіше ніж куди-інде, і сторож маяка, його друг, зустрічав його завжди приязно і з дурним виразом обличчя — найліпшим виявом тактовності для наполоханих «пташок». Будинок сторожа стояв зовсім близько до гуркітливих хвиль, що розбивалися об уступи скель, і кохання там видавалося напруженішим, бо мало в собі щось від корабельної катастрофи. Але уже після першої ночі Флорентіно Аріса став надавати перевагу вежі, бо її світляний промінь ніби розколював надвоє і місто, і озера світляних цяток на рибальських човнах у затоці, і навіть далекі болота.

Десь у ті часи він виробив свою теорію, дуже спрощену, про залежність між зовнішністю жінки та її хистом до кохання. Він не довіряв хтивим на вигляд, які здавалися здатними витрясти з тебе дух, але в ліжку були здебільшого зовсім пасивні. Його вабили жінки якраз протилежного типу: оті висмоктані жабенята, на яких на вулиці ніхто й не дивився, щоб не завдавати собі мороки обертатись, від яких, здавалося, не залишалося нічого, коли вони скидали з себе одіж, яких ставало просто жаль, коли вже від першого доторку в них починали хрустіти кості, але які творили потім справжні чудеса, коли опинялися під чоловіком. Флорентіно Аріса записував свої спостереження, щоб потім скласти з них додаток до «Секретаря закоханих», але цей його задум розділив долю попереднього, коли Аусенсія Сантандер з її мудрим собачим досвідом засмоктала його в себе, а тоді знову народила, коли своїм тверезим розумом вона пошматувала всі його теоретичні викрутаси і навчила його єдиної мудрості, яка важить, коли йдеться про кохання. Нікого не треба навчати, як йому жити.

Двадцять років Аусенсія Сантандер прожила в законному шлюбі, від якого в неї народилися троє дітей, а ті в свою чергу поодружувалися й уже мали власних малюків, і тому вона, хизуючись, часто називала себе бабусею, котра має найкраще ліжко в усьому місті. Ніхто не знав, чи то вона покинула чоловіка, чи то він покинув її, чи то обоє водночас покинули одне одного, коли він переселився жити до своєї постійної коханки, а вона відчула себе вільною серед білого дня приймати крізь парадні двері Росендо де ла Росу, капітана річкового пароплава, якого раніше безліч разів приймала вночі крізь двері чорного ходу. Той же таки капітан, добре не подумавши, прийшов якось до неї разом із Флорентіно Арісою.

Він привів його на сніданок. Крім того, він приніс із собою плетену сулію домашнього самогону та харчі найвищого ґатунку, з яких виготовляють класичне санкочо, а його можна приготувати тільки з курки, вигодуваної на свіжому повітрі, з хрящів телятини, з м’яса кабана, який рився на звалищі, з городини, вирощеної над річкою. Проте спершу Флорентіно Арісу більше вразила краса помешкання, аніж вишуканість кухні та пишні форми хазяйки. Йому дуже сподобався сам будинок з його світлими і прохолодними кімнатами, з чотирма великими вікнами на море та кількома іншими в глибині — з повним видом на старовинні квартали міста. Йому сподобалися вишукані речі, яких тут було безліч і які створювали в залі неймовірний безлад, водночас надаючи їй строгого вигляду. Мало не з кожного рейсу капітан Росендо де ла Роса привозив сюди якусь майстерно виготовлену дрібничку, аж поки в домі більше не лишилося місця для жодної. На терасі, що виходила на море, сидів у своєму особистому обручі малайський какаду з неймовірно білим пір’ям і такий замислений, що виникало бажання замислитися, про що ж він замислився. Такого гарного птаха Флорентіно Арісі доти ніколи не доводилося бачити.

Капітан Росендо де ла Роса сам прийшов у захват від захвату гостя і з усіма подробицями розповів йому про походження кожної речі. Розмовляючи, він не переставав цмулити самогон, маленькими ковтками, але без перерви. Він здавався виготовленим із залізобетону: був величезний, з густим волоссям на всьому тілі, крім голови, з розкошланими вусами, з голосом кабестана, що міг належати тільки йому, і невимовно лагідний на вдачу. Але його тіло не приймало стільки спиртного, скільки він мав звичай у нього вливати. Ще й за стіл не посідали, а він уже спорожнив півсулії і повалився ницьма на тацю з пляшками та склянками, які жалібно забрязкотіли, розпадаючись на скалки. Аусенсія Сантандер мусила просити допомоги у Флорентіно Аріси, щоб дотягти до ліжка тіло — нерухоме тіло, схоже на тушу кита, що викинувся на мілину, — і роздягти його, сонного. А тоді, в пориві натхнення, за який обоє потім дякували сполученню світил, не змовляючись, і навіть не запропонувавши це одне одному, обоє роздяглися в суміжній кімнаті, а потім роздягалися за кожної такої нагоди протягом сімох років із лишком, коли капітан був у плаванні. Вони анітрохи не ризикували, що той заскочить їх зненацька, бо він мав звичку, властиву добрим мореплавцям, ще вдосвіта попереджати про своє прибуття в порт пароплавною сиреною, спершу трьома довгими гудками, призначеними для дружини й дітей, а тоді двома уривчастими й сумними — для коханки.

Аусенсія Сантандер мала майже п’ятдесят років, і її вік упадав у вічі, але була наділена таким особистим чаром кохання, що жодна теорія, чи то вигадана для конкретного випадку, чи науково узагальнена, не могла б його притупити. Флорентіно Аріса, знаючи розклад руху пароплавів, знав, коли можна її відвідувати, і завжди приходив без попередження о якій завгодно порі дня або ночі, й жодного разу не було так, щоб вона його не чекала. І протягом усіх тих сімох років вона відчиняла йому в чім мати її спородила — гола-голісінька, але зі стрічкою у волоссі. А йому не дозволяла й кроку ступити в хату, перш ніж не скидала з нього одежі, бо завжди вважала, що мати в домі одягненого чоловіка — то лиха прикмета. Через це у них ніколи не втихали чвари з капітаном Росендо де Росою, бо той мав забобон, що курити голим не годиться й, бувало, волів відкласти кохання на потім, аніж загасити свою незмінну кубинську сигару. Флорентіно Аріса, навпаки, дуже приохотився до чарів голизни, й Аусенсія роздягала його з насолодою, якій ніщо не загрожувало, як тільки зачиняла за ним двері, не даючи йому часу навіть привітатися, ані скинути капелюха та окуляри, цілуючи його та підставляючи губи, щоб він цмокав її, і водночас розстібаючи йому ґудзики, знизу вгору, спершу ґудзики ширінки, по одному після кожного поцілунку, потім пряжку пояса, потім ґудзики жилета, потім — сорочки, аж поки він ставав схожий на живу розпанахану навпіл рибину. Потім вона садовила його в залі й скидала з нього чоботи, за холоші стягувала штани, а з ними й довгі, до кісточок, кальсони, а наостанці розстібала еластичні підв’язки на литках і стягувала панчохи. Аж тоді Флорентіно Аріса переставав її цілувати та підставляти губи для поцілунків і робив те одне, що належало зробити йому в тій складній церемонії роздягання: розстібав ланцюжок годинника в петельці жилета, знімав окуляри і клав обидві речі в чоботи, аби бути певним, що потім їх не забуде. Він завжди вдавався до цього застережного заходу — і завжди успішно, — коли роздягався в чужому домі.

Не встигав він це зробити, як вона накидалася на нього, не даючи йому жодної хвилини оговтатись, найчастіше на тій самій софі, де його роздягала, і лише іноді — в ліжку. Підлазила під нього і заволодівала всім ним для всієї себе, повністю зосереджена в собі, блукаючи навпомацки із заплющеними очима у своїй густій внутрішній темряві, просуваючись то туди, то сюди, часом відступаючи і підправляючи свій невидимий курс, звертаючи на інший шлях, де вимагалося більше напруги, пливучи без аварій у морі слизу, що витікав із її живота, запитуючи й сама собі відповідаючи своєю рідною говіркою, схожою на дзижчання мухи, де в темряві ота штука, яку знала тільки вона і жадала тільки для себе, аж поки завмирала в знемозі, нічого і нікого не чекаючи, сама провалювалась у свою прірву, з радісним вибухом торжества, від якого двигтів увесь світ. Флорентіно Аріса лишався виснажений, невдоволений, плаваючи в калюжі поту, яка натекла з обох, і відчуваючи себе лише простим знаряддям утіхи. «Ти так мною крутиш, ніби я один з багатьох», — казав він. Вона сміялася сміхом вільної жінки й відповідала: «Навпаки — один з небагатьох». А в нього виникало враження, що вона все загарбувала для себе з ницою зажерливістю, в ньому бунтувала гордість, і він виходив з дому, переконаний, що більше сюди не повернеться. Але зненацька прокидався посеред ночі, без певної причини, з гострим відчуттям самоти, згадував про замкнуте в собі кохання Аусенсії Сантандер, і воно відкривалося йому таким, яким було: він самохіть ускочив у ту пастку щастя, він ненавидів її, але вибратися з неї не міг та й не хотів.

Якось у неділю, через два роки після їхнього знайомства, коли він прийшов, вона не стала роздягати його, а насамперед зняла йому окуляри, щоб було зручніше поцілувати його, і з цього її жесту Флорентіно Аріса зрозумів, що вона справді почала любити його. Хоча з першого дня він почував себе в цьому домі так добре, як у своєму власному, він ніколи не залишився тут більше, аніж на дві години, ніколи не ночував і лише один раз залишився обідати, бо вона зробила йому формальне запрошення. Власне, він приходив сюди тільки по те, по що приходив, і виносив звідси завжди той самий дарунок — одну троянду, зникаючи аж до наступної непередбачуваної нагоди. Але в ту неділю, коли вона скинула йому окуляри, щоб поцілувати його, почасти через це, а почасти тому, що обоє заснули після спокійного кохання, вони довго лежали голі у величезному ліжку капітана. Коли вони прокинулися після цієї сієсти, Флорентіно Аріса ще зберіг у пам’яті різкі крики нападу, чий деренчливий голос аж ніяк не пасував до його краси. Але в розпеченій атмосфері четвертої години пополудні стояла мертва й прозора тиша, а крізь вікно спальні виднівся профіль старовинного міста; післяполудневе сонце висіло над призолоченими банями церков, а палахкотюче море тяглося до самої Ямайки. Аусенсія Сантандер простягла зухвалу руку і навпомацки стала шукати принишклого звіра, але Флорентіно Аріса відвів її руку. Він сказав: «Зараз не треба. У мене дивне відчуття, ніби на нас дивляться». Вона засміялася щасливим сміхом, розбурхавши папугу. «Цей привід не може видатися слушним дружині Йони». Отже, вона пустила його слова повз вуха, й обоє ще довго любилися, хоча мовчки і не повторюючи того, що робили раніше. О п’ятій, коли сонце ще стояло високо, вона скочила з ліжка, голісінька до самої суті, але зі стрічкою у волоссі, й пішла на кухню пошукати чогось випити. Та не встигла ступити й кроку зі спальні, як зойкнула від жаху.

Вона не могла повірити в те, що побачила. Єдині речі, які залишилися в домі, були підвішені під стелею лампи. Усе інше: фірмові меблі, індійські килими, статуї й гобелени, незліченні дрібнички із золота та коштовного каміння, усе те, завдяки чому її дім здавався одним з найзатишніших і найгарніших у місті, усе — навіть священний какаду — безслідно зникло. Речі повиносили через терасу, яка виходила на море, не потурбувавши кохання. Залишилися тільки порожні зали з чотирма розчиненими вікнами та словами, криво виписаними на внутрішній стіні: «Кому втіха, а кому прибуток». Капітан Росендо де ла Роса ніколи не міг зрозуміти, чому Аусенсія Сантандер не заявила про грабунок у поліцію, не зробила ніякої спроби зв’язатися з торговцями краденим і навіть не дозволяла, щоб їй нагадували про те лихо.

Флорентіно Аріса і далі відвідував її в пограбованому домі, вмебльованому тепер лише трьома оббитими шкірою табуретами, які злодії забули на кухні, та меблями у спальні, де вони тоді лежали. Але приходив він не так часто, як раніше, і не тому, що дім спорожнів, як вона думала і як казала йому, а тому, що на початку нового століття з’явилася новинка — трамвай, запряжений мулами, який став для Флорентіно Аріси благословенним гніздом, де він міг ловити неприкаяних «пташок». Він заходив у трамвай по чотири рази на день, двічі — коли їхав на службу, і двічі — коли повертався додому, й іноді, насправжки читаючи, але здебільшого лише вдаючи, ніби читає, примудрявся принаймні зав’язувати перші стосунки для наступних побачень. Згодом, коли дядько Лев Дванадцятий надав у його розпорядження екіпаж, запряжений двома бурими мулами, що були покриті позолоченими попонами, такими самими, як і в президента Рафаеля Нуньєса, він не раз жалкував за своїми поїздками в трамваї, де йому найбільше щастило в його соколиних ловах. І він таки мав рацію: не було гіршого ворога для таємних любовних пригод, як екіпаж, що чекає біля дверей. Отож він майже завжди залишав його вдома і вирушав на полювання пішки, не бажаючи залишати за собою у вуличному поросі сліди коліс. Через те й згадував він із такою тугою старий трамвай, що його тягли худі, вкриті струпами мули, в якому було досить скоса глянути — і ти вже знав, де чекало тебе кохання. А втім, серед багатьох зворушливих спогадів він не міг стерти з пам’яті спогад про одну безпорадну «пташку», чийого імені він не знав і з якою провів лише половину безумної ночі, але й цього йому вистачило, щоб до кінця життя отруїти враження від невпинної метушні карнавалу.

Він звернув на неї увагу в трамваї, бо вона трималася посеред гамірного виру народної гулянки з дивовижною незворушністю. Їй, мабуть, не було й двадцяти років, і настрій вона мала не карнавальний, якщо умисне не зображувала з себе хвору або калічку; волосся в неї було дуже світле, довге й гладеньке, розпущене по плечах, а сукня з грубого полотна не мала жодної прикраси. Вона не звертала найменшої уваги на розвихрену музику, що гриміла на вулицях, на жмені рисової пудри та бризки синьої фарби, якими обсипали та поливали з вулиці пасажирів трамвая, чиї мули протягом трьох безумних днів ходили білі від крохмалю, у капелюхах, сплетених із квітів. Скориставшися з метушні, Флорентіно Аріса запросив її на морозиво, бо вирішив, що більшого вона не варта. Дівчина глянула на нього без подиву і сказала: «З приємністю приймаю запрошення, але остерігаю, що я божевільна». Він посміявся з цього жарту й повів її дивитися на парад карет із балкона морозивного кафе. Потім закутався в позичений плащ із каптуром, і обоє поринули в танці на Митній площі, утішаючися, але якось по-дивному, бо її байдужість різко контрастувала з гамірною атмосферою ночі. Танцювала вона, як професіонал, дотепно жартувала, поринала в саму гущу гуляк, і від неї віяло моторошним чаром.