— Ти ще не знаєш, у яку халепу вклепався зі мною! — вигукувала вона, помираючи зо сміху посеред збудженого карнавального натовпу. — Я божевільна з дурдому.
Для Флорентіно Аріси то була ніч повернення до невинних розваг далекої юності, до тих часів, коли ще не завдала йому смертельного удару любов. Але з досвіду більше гіркого, аніж приємного, він знав, що таке безтурботне щастя не може тривати довго. Отож, перед тим як почало розвиднятися, ще до розподілу премій за найкращі карнавальні костюми, він запропонував дівчині піти разом помилуватися світанком з маяка. Вона залюбки погодилась, але спершу хотіла подивитись, як роздаватимуть премії.
Як незабаром зрозумів Флорентіно Аріса, та затримка врятувала йому життя. Бо саме в ту мить, коли дівчина знаком показала йому, що вже можна йти на маяк, на неї накинулися два цербери й одна санітарка з божевільні Божественної Пастирки. Вони стали розшукувати її відразу після того, як вона втекла, і не тільки вони, а й уся міська поліція. Щоб вирватися на волю, вона відрубала голову охоронцеві й тяжко поранила двох інших сокирою, яку вкрала в садівника, — бо їй захотілося піти потанцювати на карнавалі. Але нікому не спало на думку, що вона танцюватиме на вулиці, всі шукали її в домах, які обнишпорили від горищ до підвалів.
Схопити її виявилося нелегко. Вона захищалася садовими ножицями, які ховала за корсажем, і знадобилося шестеро чоловіків, щоб накинути на неї гамівну сорочку, а тим часом натовп, який з’юрмився на Митній площі, плескав у долоні та свистів від захвату, думаючи, що криваве полонення дівчини було одним з карнавальних трюків. Флорентіно Аріса був прикро й гірко вражений і з передостаннього дня масниці почав приходити на вулицю Божественної Пастирки з коробкою англійського шоколаду для неї. Він зупинявся й дивився на ув’язнених там жінок, які викрикували йому і лайливі і ніжні слова, він дражнив їх, махаючи коробкою шоколаду, в надії, що й вона випадково вигляне у заґратоване вікно. Але так ніколи її й не побачив. Через кілька місяців, коли він виходив з конки, мала дівчинка, що була зі своїм батьком, попросила в нього шоколадну цукерку з коробки, яку він тримав у руці. Батько насварив малу й попросив у Флорентіно Аріси пробачення. Але він віддав дівчинці всю коробку, подумавши, що цей вчинок полегшить його сповнену гіркоти душу, і заспокоїв тата, плеснувши його по плечу.
— Я їх тримав для коханої, яку вдарив грець, — сказав він.
Мовби для винагороди, випадковість звела його, теж у трамваї, з Моною Кассіані, яка стала справжньою жінкою його долі, хоч ні він, ні вона ніколи про це не здогадувалися і ніколи не займалися коханням. Він відчув її, перш ніж побачив, коли о п’ятій годині повертався в трамваї додому: то був погляд такий матеріалізований, що вперся в нього, ніби палець. Він підвів очі й побачив її в протилежному кінці; вона стояла в гурті пасажирів, але різко виділялася з нього. Свого погляду незнайомка не відвела. Навпаки, втупилась у нього з таким нахабством, що він не міг подумати чогось іншого, ніж те, що подумав: негритянка, молода й гарна, але, звичайно ж, повія. Він тут-таки і забув про неї, бо не міг навіть уявити собі чогось такого ганебного, як платити за кохання: він ніколи цього не робив.
Флорентіно Аріса зійшов на Каретній площі, де була кінцева зупинка, і швидко заглибився в лабіринт крамничок, бо мати чекала його додому о шостій; та коли опинився по той бік натовпу, почув веселий стукіт жіночих підборів по бруківці й обернувся, аби переконатися в тому, про що вже знав: вона йшла за ним. Була вбрана як рабині, зображені на гравюрах: довга сукня з оборками, яку вона підбирала бальним рухом, коли доводилося переступати через вуличні калюжі, декольте, що залишало її плечі відкритими, кілька разків кольорового намиста, а на голові білий тюрбан. Він добре знав таких по портовому готелю. О шостій вечора вони, бувало, тільки снідали, а потім знічев’я використовували свій жіночий орган, мов кинджал убивці з великого шляху, який вони приставляли до горла першому чоловікові, що їм зустрічався: прутень або життя! Щоб остаточно упевнитись у своєму припущенні, Флорентіно Аріса змінив напрямок, звернувши в безлюдний Свічний провулок, і вона звернула туди за ним, прискорюючи ходу. Тоді він став, обернувся й перепинив їй дорогу, спершись обома руками на парасольку. Вона зупинилася перед ним.
— Ти помилилася, любко, — сказав він. — Я не дам тобі того, чого ти хочеш.
— Ні, даси, — відповіла вона. — По очах бачу.
Флорентіно Аріса пригадав одну фразу, яку почув малим від їхнього сімейного лікаря, свого хрещеного батька, з приводу свого хронічного запору: «Все людство поділяється на тих, хто добре випорожняється, і на тих, хто погано». Виходячи з цього постулату, лікар був розробив цілу теорію людського характеру, яку вважав незаперечнішою, ніж астрологія. Але з досвідом прожитих років Флорентіно Аріса сформулював цю проблему по-іншому: «Все людство поділяється на тих, хто трахається, і на тих, хто не трахається». Цим останнім він не довіряв: коли вони з’їжджали з рейок, то це здавалося їм чимось таким незвичайним, що вони вихвалялися любов’ю, ніби тільки щойно винайшли її. Ті, хто любився часто, навпаки, задля цього тільки й жили. Вони почували себе настільки добре, що поводилися мов запечатані гробниці, бо знали: від їхньої стриманості залежить їхнє життя. Вони ніколи не розводилися про свої подвиги, нікому не довіряли, видавались холодними та байдужими і навіть здобували собі славу імпотентів, фригідних, а найчастіше — боязких маминих синочків, як було діло з Флорентіно Арісою. Але вони були вдоволені з такого непорозуміння, бо воно захищало їх. Вони мовби складали замкнену ложу, члени якої впізнавали одне одного в цілому світі, не маючи потреби обмінюватися словами. Отож Флорентіно Аріса не здивувався, почувши відповідь дівчини: вона була з його касти і тому знала, що він уміє робити те, що й вона вміла.
В ту мить він помилився, помилився на все життя, і про цю помилку йому судилося пам’ятати до свого останнього дня. Незнайомка просила в нього не кохання — і тим паче не кохання платного, — а роботи, якої завгодно і з будь-якою платнею, в Річковій компанії Карибського басейну. Флорентіно Арісі стало так соромно за свою поведінку, що він сам привів чорну дівчину до начальника кадрів, і той узяв її на службу найнижчої категорії в загальний відділ, яку вона й виконувала протягом трьох років дуже серйозно, скромно та самовіддано.
Конторські приміщення РККБ від самого її заснування містилися навпроти річкових причалів, що не мали нічого спільного ані з причалами морського трансатлантичного порту, розташованими на протилежному березі затоки, ані з ринковою пристанню в бухті Лас-Анімас. То був дерев’яний будинок з двосхилим цинковим дахом, балконом на стовпах уздовж усього фасаду, з вікнами на всі чотири сторони світу, затягнутими дротяною сіткою, з яких було видно всі пароплави, пришвартовані біля причалу, мовби на картинах, повішених на стіні. Коли німці, засновники компанії, спорудили цей будинок, вони пофарбували цинкову бляху в червоний колір, а дошки дерев’яної обшивки — в білий, отож сама будівля чимось скидалася на річковий пароплав. Згодом і дах і стіни перефарбували в синій колір, а в ті часи, коли Флорентіно Аріса почав працювати у фірмі, це був закурений барак без певного кольору, а на роз’їденій окисами блясі даху то там, то т?м блищали нові латки. За будинком, на кам’янистому подвір’ї, обгородженому, наче курник, дротом, стояли два великі склади, споруджені значно пізніше, а в глибині був перекритий канал, брудний і смердючий, де гнили та іржавіли рештки півстолітньої історії річкового судноплавства: каркаси знаменитих пароплавів, від найпримітивніших, з однією трубою, спущених на воду ще за Симона Болівара, й до зовсім недавніх, які вже мали електричні вентилятори в каютах. Більшість були наполовину розібрані, а матеріали використані на інших кораблях, але чимало залишалися в доброму стані, і здавалося цілком можливим трохи підфарбувати їх і пустити в плавання, навіть не розполохуючи ігуан та не очищаючи палубу від кущів з великими жовтими квітами, що надавали їм ностальгічного вигляду.
Управління компанії містилося на верхньому поверсі будинку, в маленьких, але зручних і добре вмебльованих конторках, схожих на корабельні каюти, бо проектували їх не архітектори, а інженери-кораблебудівельники. Дядько Лев Дванадцятий сидів у кінці коридора, як звичайний рядовий службовець. Його конторка відрізнялася від інших тільки тим, що кожного ранку на його столі ставили кришталеву вазу з якими-небудь запашними квітами. На першому поверсі був відділ обслуговування пасажирів, із залою чекання, де стояли грубі лави, та конторкою, де продавали квитки й виписували документи для екіпажів.
Усамому закутні дому був так званий загальний відділ, одна назва якого свідчила про неясність його завдань і де помирали сумною смертю проблеми, що їх не щастило розв’язати в інших конторах фірми. Саме там сиділа за шкільною партою Леона Кассіані, майже схована між купою підготовлених для вантаження мішків з кукурудзою та стосами паперів із нерозв’язаними проблемами, в той день, коли дядько Лев Дванадцятий власною персоною прийшов подивитися, що за чортівня твориться в тому загальному відділі й чи не вдасться йому на місці вигадати спосіб, аби він давав хоч якусь користь. Через три години розпитувань, теоретичних припущень і конкретних перевірок діяльності всіх службовців відділу, дядько повернувся до свого кабінету, приголомшений очевидною істиною, що він так і не знайшов жодного розв’язання для стількох проблем, а навпаки, — зіткнувся з безліччю нових, ще заплутаніших.
Коли наступного дня Флорентіно Аріса прийшов у свою конторку, він побачив у себе на столі пам’ятну записку Леони Кассіані з проханням, щоб він ознайомився з цим документом і потім показав його дядькові, якщо визнає за потрібне. Вона одна з усіх службовців не сказала жодного слова під час учорашньої інспекції. Вона добре усвідомлювала своє непевне становище — адже взяли її на службу з ласки, — але в пам’ятній записці зазначала, що мовчала вчора не з недбалості, а з пошани до ієрархічної структури відділу. Її висновки вражали своєю тверезою очевидністю. Дядько Лев Дванадцятий саме надумав був провести повну реорганізацію, але Леона Кассіані мислила якраз навпаки, керуючись неспростовною логікою: адже насправді загальний відділ по суті не існував, будучи смітником обтяжливих, але дріб’язкових проблем, яких інші відділи просто хотіли позбутися. Отож вихід вона бачила в тому, щоб закрити загальний відділ, а відповідні проблеми повернути для розв’язання до тих відділів, де вони виникли.
Дядько Лев Дванадцятий не мав найменшого уявлення, хто така Леона Кассіані, ані пригадував, щоб під час учорашніх зборів бачив когось такого, хто міг бути нею, та коли він прочитав ту пам’ятну записку, то викликав її до свого кабінету й цілих дві години розмовляв із нею за зачиненими дверима. Говорили вони про все потроху, згідно з методом, яким дядько користувався, коли хотів ближче взнати людину. Пам’ятна записка Леони Кассіані ґрунтувалася на тверезому глузді й запропоноване нею рішення справді дало сподівані наслідки. Але для дядька Лева Дванадцятого не це важило; його більше зацікавила вона сама. Він відразу звернув увагу на те, що єдиною наукою, яку вона здобула по закінченні початкової школи, були курси пошиття капелюшків. Крім того, нині вона вивчала вдома англійську мову, без учителя і за прискореним методом, і ось уже три місяці брала вечірні уроки машинопису, нового ремесла з великим майбутнім, як ото раніше казали про телеграф, а ще раніше — про парові машини.
Коли вона вийшла з його кабінету, дядько Лев Дванадцятий почав називати її так, як називатиме відтоді завжди: тезка Леона. Одним розчерком пера він вирішив закрити конфліктний відділ, а проблеми розділити так, щоб їх розв’язували ті, хто їх породив, як і запропонувала Леона Кассіані; а для неї він вигадав окрему посаду без назви й без певних обов’язків, що насправді була посадою його особистого помічника. Того ж таки полудня, поховавши без почестей загальний відділ, дядько Лев Дванадцятий запитав у Флорентіно Аріси, звідки той викопав Леону Кассіані, й небіж розповів йому щиру правду.
— Тоді частіше їздь у трамваї й приводь до мене всіх таких, як оця, — сказав йому дядько. — Якби нам знайти ще двох або трьох таких дівчат, то ми підняли б із дна морського твій галеон.
Флорентіно Аріса сприйняв ці слова як жарт, типовий для дядька Лева Дванадцятого, але вже наступного дня він виявив, що в нього більш немає екіпажа, який надали в його розпорядження півроку тому, а тепер забрали, щоб дати йому нагоду пошукати приховані таланти в трамваях. Леона Кассіані, зі свого боку, дуже швидко забула про свої початк9ві вагання і видобула із себе все те, що так уперто берегла протягом перших трьох років. За три наступні вона взяла під свій контроль практично все, а ще через чотири підступила під самі двері генерального секретаріату, але ввійти туди не схотіла, бо вже й так була тільки на один щабель нижче від Флорентіно Аріси. Доти вона підлягала йому і хотіла, щоб так було й далі, хоча насправді все було навпаки: сам Флорентіно Аріса цього не усвідомлював, але цілком залежав від її волі. Він робив, по суті, тільки те, що вона пропонувала в директорській раді, аби допомогти йому здолати підступи прихованих ворогів.
Леона Кассіані мала диявольський талант проникати в усі таємниці і завжди опинялася там, де їй треба було бути в даний момент. Вона була динамічна, мовчазлива, по-мудрому лагідна. Та коли виникала потреба, то, згнітивши серце, вона виявляла вдачу міцнішу, аніж криця. Проте вона ніколи не користувалася нею у своїх власних інтересах. Її єдиною метою було за будь-яку ціну розчистити службову драбину, змити її, якщо буде треба, власною кров’ю. Флорентіно Аріса піднявся туди, куди він поставив собі за мету піднятися, не розрахувавши, проте, добре свої сили. Вона робила б це так чи так, через властивий їй невтримний потяг до влади, але правда була в тім, що вона діяла так свідомо і тільки з вдячності. І таку рішучість виявляла вона в своїх діях, що сам Флорентіно Аріса губився, спостерігаючи її махінації, і в якусь нещасливу хвилину спробував був наставити їй підніжку, гадаючи, що вона збирається наставити підніжку йому. Але Леона Кассіані вмить повернула його на місце.
ebooksa