На хирляве тіло Збуй-Вік обрушувалися шалені пориви вітру, і на містку вона мусила взятися за руку свого проводиря. В таку зливу добрий хазяїн собаки надвір не вижене, але ж породілля пори не вибирає. Коли вона приймала пологи в Ілди, сіа Леокадія, жінка дуже набожна, сказала, що годину їхню і день заздалегідь указано на небесному календарі. Повитуха висміяла забобонну стару: то, виходить, дитина народжується передчасно тому, що святий неточно підрахував місяці від дня зачаття і до початку переймів? Сіа Леокадія зареготала з такої бридні Збуй-Вік: мовляв, вона не тільки грішниця, а ще й єретичка; пологи тоді минули легко, дякуючи Всевишньому.
Естансіанки народжували легко, принаймні Ілда й Фауста; напевне, все пройде гладесенько і в Зеферини. Зате чоловіки їхні відразу ж, як очманілі, мчали до повитухи. Віддаючи перші розпорядження, Збуй-Вік розпитувала про їхнє життя цих працьовитих людей, дружних і розважливих, достоту як клан Амброзіо. І веселих, якщо судити з їхнього недовгого перебування тут: з першої-ліпшої нагоди вони влаштовували вечірки; якщо можна було, домовлялися з іншими сержипанцями й мешканцями виселка, а ні, то й самі: без розваги у них не минало жодної неділі. З музикою теж владналося, четверо чоловіків склали ансамбль, більш-менш зіграний: Вава і Тарсизіо грали на шестиструнній гітарі, Габріел на кавакіньйо, а Жарделіно на флейті. Двоє рослявих міцних парубчаків, Зеліто й Жаїр, пощипували струни віоли, й виходило незле. Заправляла усім Леокадія, душа товариства.
Перед фермою Алтамірандо, де на кам’янистому пригірку плодилися прудкі й свавільні кози, — цих гірських цапенят пасла Сан, — естансіанці відміряли чимало сажнів землі, викорчували ліс і насадили цілі поля маніоки, квасолі й кукурудзи. Жінки позаводили городи, де росли поширені в цих краях зелень і овочі.
Як і Ілда та Фауста, Зеферина народила легко. Не так, як Ізаура, що попомучилась, як і Динора, котра привела двійню. Пологів у Зеферини в містечку чекали з нетерпінням, бо дехто побився об заклад щодо статі дитини. У Великій Пастці геть усе ставало предметом парі й лотереї: розігрувалися коти й собаки, співочі пташки, пташині клітки, годинник без пружини, пістоль — що завгодно. За короткий час народилося четверо хлопчиків і четверо дівчаток, тепер на черзі Зеферина — знавці ставили суми, виходячи з форми і величини живота.
На дев’яту ніч народилася дівчинка, і Леокадія захотіла назвати її Жасинта. Жасинта? Не може такого бути! А чого ж, сеньйоро, хіба кума, яка прийняла пологи у трьох естансіанок, не варта цього? Я не гідна такої честі, таке придумали… Збуй-Вік була неабияк збентежена.
Ось і кінець трудам. Збуй-Вік помила руки брусочком кокосового мила — ще один винахід естансіанців, — випила чашечку кави, яку зготувала Фауста, ковтнула й кашаси — почастував Габріел. Проводжати її не треба, сама дійде. На мосту її чекала грізна несподіванка: через настил перекочувалась вода, текла прудкими, ревучими, нестримними бурчаками. Тільки-но вона переступила поріг свого дому, як почувся жахливий гуркіт.
У верхів’ях річка Кобрас розбухла від заливних дощів, здибилася горою й ринула вниз. Бурхливий потік, несамовито ревучи, змітав усе на своєму шляху. Річка вийшла з берегів і затопила Велику Пастку. То був страх Господній, згадував турок Фадул.
У лісі тікали від повені нажахані звірі, видиралися на дерева, ховалися в глибокі нори; в цьому вирі перемішалися без розбору гадюки і ягуари, птахи і мавпи, вепри, панцерники і гризуни; неповороткі лінивці повільно перебиралися з гілки на гілку. Ті, що не встигли втекти, марно боролися з бурхливим потоком, і невдовзі на хвилях погойдувалися безживні туші диких і свійських тварин.
Від страшного удару грому ті, хто спав, прокинулись, а ті, що не спали й чекали найгіршого, стрімголов повибігали надвір. Шквальний вітер наче намірився одним махом покінчити з містечком. У темряві виринали й зникали обличчя людей. Ураган гасив каганці в їхніх руках, заглушував накази, поради, благання допомоги. Чулося тільки плюскотіння зливи й похоронне завивання вітру.
Прожогом пробіг чоловік, — то тесляр Лупісиніо мчав до мосту. Невже щоб підтримати його своїми руками, прикрити своїм тілом? З Жаб’ячої Коси сунув натовп розгублених краль, надходили мешканці Ослячого шляху; юрмилися на вигоні, вражені й пригнічені, хто зойкав, хто плакав. І ніхто не знав, куди йти і що робити.
Всі були охоплені страхом і розпачем, а турок Фадул Абдала шаленів від гніву. Його могутній голос перекривав свист вітру й гуготіння повені. Здійнявши вгору кулаки, він погрожував небесам.
Першою змело водяним потоком стару, струхлявілу стодолу, а з нею і пам’ять про веселі й сумні події. Коли на твердій, як цемент, глиняній долівці влаштовувалися танці, турок Фадул пишномовно іменував її бальною залою. Але з таким самим успіхом вона правила й за спальню для обозників; нічліжани розпалювали тут багаття, смажили в’ялене м’ясо й варили каву. Тут грали в карти, укладали парі, заводили бійки, не раз зблискувало лезо ножа. Тут лунали товариські розмови, пісні, бринькання гітар і кавакіньйо, звуки концертино. Тут клали хворих, яких мали везти до ітабунської лікарні. Тут родичі й друзі віддавали останню шану небіжчикам і пили кашасу за упокій їхньої душі. Тут знайомилися, залицялися, слухали компліменти, парувались і розлучались, закохувались і розчаровувались. То була арена чварів, сварок і бійок. Тут лилася кров і коїлися вбивства.
Серед кулів соломи, які несла вода, впізнали целулоїдні манжети, твердий комірець, краватку-метелик, сорочку й штани, що належали сеу Сисеро Моурі. А де ж дівся його плащ і чоботи, речі куди цінніші? І де запропастився сам шановний скупник какао, представник фірми «Койфман і компанія»? Певне, він спав у стодолі, але ж не міг він без плаща і чобіт вийти надвір, щоб поглянути на розбурхану стихію…
Слідом за стодолою у каламутних водах річки закрутилися солом’яні халупи повій, мазанки, нужденні курені. Змило і їхній убогий скарб: сінники й мати, драні, заяложені ситцеві запинала, глиняні миски, бляшанки, весь цей злидарський мотлох.
Вистояла лише рубана хатина, збудована на замовлення капітана Натаріо да Фонсеки для Збуй-Вік і Бернарди, старої і початківки. Але і її залила вода, забрала одежу і хатнє начиння. Ящик, що правив дитині за колиску, шалена течія вдарила об топляк і рознесла на друзки.
Не вцілів і будиночок Епіфанії. Він вистояв трохи довше, ніж інші, та зрештою перехнябився і завалився купою глею. За кілька хвилин злачного місця не стало, і від Жаб’ячої Коси зосталася лише назва.
Почувши гуркіт грому, Збуй-Вік метнулася в хату, гукаючи Бернарду. Вона не стала чекати, поки та спровадить клієнта, схопила дитину й кинулась геть, розбризкуючи воду, згинаючись під вітром. Вибігаючи, гукнула:
— Я до капітанового дому, разом з Надіньйо. І ти не барись!
Задихана Бернарда наздогнала її біля кам’яних східців.
— І періщить же, кумо! Зроду такого не бачила…
ebooksa