Збуй-Вік віддала їй дитину.
— Аби ж тільки періщило… Паводок, хіба не бачиш?
— Я була зайнята. А куди ви?
Збуй-Вік обернулась. Бернарда схопила її за руку. Обидві жінки були забрьохані по пояс, вітер валив їх з ніг.
— Зеферина сьогодні народила, піду провідаю її і дитину. Може, їм потрібна моя допомога.
На вершині все ходило ходором. Бернарда не спиняла старої, вона відпустила її руку, пригорнула немовля до грудей і сказала:
— Зоставлю Надіньйо в хрещеної і вийду вас зустріти.
— Краще лишайся там. Ти там потрібніша.
— Може, й так.
Збуй-Вік спустилася вниз, балансуючи на покривлених приступках, а Бернарда подерлася вгору. Назустріч уже йшов Еду.
— Тобі допомогти? Дай мені дитину. Мати чекає на тебе.
— Не треба. А як же ти? Куди ти зібрався?
— Та хочу спіймати віслюка, щоб поїхати до батька. Він у своїй Аталаї ще нічого не знає.
Почувся гуркіт — то завалилася стодола. Вони завмерли, тривожно вдивляючись у пітьму; вітер тнув, як ножем. Еду з’їхав на ногах по схилу.
— Давай хутчій!
Бернарда знов подерлася узбіччям; дитина запхикала. З веранди збігла Зилда, кинулась до Бернарди з простягнутими руками:
— Дай мені мого синочка!
Аж тепер, знайшовши притулок у хрещених, Бернарда затремтіла від страху: не повені вона боялась, а смерті. А що, як їй захочеться піти з життя? Збуй-Вік недарма застерігала її: коли повія народжує дитину, комусь із них уготовані страждання.
Події, великі й дрібні, але не менш значні, відбувались не одна за одною, а всі воднораз, з такою ж неймовірною стрімкістю, з якою розливалася річка, затоплюючи долину й підніжжя пагорбів. Справжнє море! І цим ще не все сказано, запевняв старий Жерино. Начальник варти ніколи моря не бачив, але чув про його безкрайність.
Жахлива ніч мало не скінчилася загальною панікою. Очманілі, розгублені дівки металися між кузнею і армаземом, знову бігли на крик Кастора й Фадула, деякі в нестямі кричали про кінець світу. Решта люду кинулася на вигін, щоб на власні очі побачити, як поглинає землю вода і як хатин на Ослячому шляху за лічені хвилини поменшало наполовину. Хижки й халупи валилися під натиском водяного валу, достоту як падають з дерев підгнилі плоди. Встояли тільки найміцніші будинки, муровані з каменю й цегли, — спорожнілі, залиті водою, і потоки води вільно вливалися й виливались крізь розчахнуті двері та вікна.
ebooksa