Втупившись у дощану стелю, він говорив безбарвним, спокійним голосом: це не наказ, а порада.
— Поїхати звідси? Куди?
— В Такарасі є місце, де тебе приймуть.
— А ви теж їдете, хрещений?
— Ні, я не можу.
— А хрещена?
— Вона залишається тут, зі мною. І діти також.
— Значить, ні ви, ні хрещена, ні діти не їдете. Чого ж тоді їхати мені? Нащо ви мене проганяєте? Я нічим не заслужила ні такої долі, ні тим більше зневаги. Тут, якщо й доведеться померти, то принаймні біля вас і мого Надиньйо.
І вона притислася головою до грудей хрещеного, як робила це змалку, руками й ногами оповивши його голе тіло.
— Чи я набридла вам?
— Я не хочу, щоб ти їхала.
Вийшло не згірше, ніж із Зилдою за обіднім столом. Капітан Натаріо да Фонсека погладив личко хрещениці, його вірної любові. Іншої відповіді він од неї і не чекав.
Гірка смерть судилася Меренсії. Якби її підкосила якась інша недуга або вжалила гадюка, то заслужила б розкішних поминок, з куди більшим правом, ніж Сан і какаовий агент. Скільки подій пов’язано з нею, скільки цікавих пригод!
Заміжня жінка, вона цуралася дівок, але стала на їхній захист, коли скотарі спробували їх зґвалтувати. Невтомні, мозолясті руки гончарниці допомагали зводити стіни і крити дахи у спустошеній повінню Великій Пастці. На дозвіллі Меренсія майструвала паперових зміїв для хлопчаків, вона любила дивитись, як вони злітають у небеса. Їй так хотілося мати сина, власного сина! А він так і не народився, і вона панькалася з чужими, з любов’ю розводила тварин. Хто забуде, як під час повені вона брела по пояс у воді, а шию їй кільцями обвивав удав!
Коли Зе Луїз почав цвиндрити гроші на кашасу й на дівок, Меренсія дала йому доброї хлости, щоб шанувався. Вона підбирала його п’яного на Жаб’ячій Косі і приводила, осипаючи лайкою і градом ударів, до домашнього вогнища. На похороні ніхто не вмів так гарно голосити, як Меренсія. Ох, які тоді бували поминки! Скруха за покійником не заважала людям веселитись.
Як і інші жертви пошесті, Меренсію негайно поховали, щоб нездорові випари не розносилися в повітрі й не проникали у кров живим. А тим часом побожну, обізнану з обрядами Меренсію слід було б поховати з молитвами і похоронною відправою. Не було нічого — ні прощання з тілом, ні тужильниць, ні молебню. Не прийшли сказати їй прощальне слово і повії. Лихоманка вбивала швидко, а ще швидше нажахані родичі одвозили небіжчика на цвинтар. В тій шаленій метушні Фадул, бувало, не встигав навіть пробасити отченаш по-арабському.
Після похорону Меренсії минуло три дні, і за цей час у збезлюднілому, похмурому містечку більше не було смертей. Отоді-то в кузні Кастора Абдуїна й з’явився Педро Циган — провістити відродження нового життя. Він прийшов з порадою влаштувати бенкет: треба зарубати чорні дні, втерти сльози, викреслити пам’ять про пошесть, прогнати саму думку про смерть. Мертві воскреснуть на Страшному суді.
Одразу ж після відкриття галпана Педро Циган зник з Великої Пастки, і пліткарі поспішили записати його в пропалі безвісти. Хитрун з переляку так швидко накивав п’ятами, що забув навіть у турчиновому армаземі свою гармонію; у час веселощів ця річ украй необхідна — п’ять розчепірених пальців на вбогій трьохрядці, а до рота тобі підносять чарку кашаси. Мало чого наплещуть ті, хто заздрить його хистові, його вольній волі тинятися де заманеться, його успіхам у жінок. Педро Циган примчав назад так само, як і тікав, нашпигований хініном та іншими ліками, роздобутими в Такарасі у станційних охоронців, помічними проти переміжної лихоманки і безсилими проти гарячки анонімної, невиліковної.
Переконавшись, що пошесть перелютувала, він пішов по дворах шукати підтримки щодо гулянки, хай вона втишить біль і верне веселощі. У кузні посеред палкої промови він раптом прикусив язика, згадавши про Дівиного батька, старого Амброзіо, що помер на початку чумного бенкету. Проте Діва не образилась, у душі вона була згодна з гармоністом: треба вдарити лихом об землю, вернути людям смак до життя. Факел теж підтримав його. І Педро Циган подався по інших дворах.
Діва померла вранці, погідна й спокійна; лежачи в гамаку, вона відчувала своїм розпашілим тілом прохолодне тіло Факела, що тримав її в обіймах, чула його ніжний шепіт: «О моя негритяночко, негритяночко моя!» Ніби плюскіт тихих вод, гомін хвиль на пляжі, невиразний гул мушлі. Ще встигла сказати: «Білявенький мій», — і її не стало.
ebooksa