Як усі казали і як переконався сам полковник Робустіано де Араужо, Натаріо дбав про плантації Аталаї не менше, ніж про молоді посадки Винозорого. Вентуринью недаремно так прикро вразила відмова управителя залишитись на цій посаді. Відмова рішуча, і не знайшлося таких грошей, таких щедрих обіцянок, що змусили б Натаріо змінити своє рішення. «Чому ви відмовилися?» — запитав його полковник Робустіано де Араужо серед квітучих, як рай, плантацій: ніщо так не нагадує раю, як какаові саджанці, обтяжені квітками й бростю.
Капітан Натаріо да Фонсека вислухав це запитання незворушно, жоден м’яз не здригнувся на його індіанському обличчі — шкіра кольору міді, очі маленькі, на губах тонка посмішка, що її колись бакалавр і поет Медауар порівнював з тонким лезом ножа. Загадкова посмішка — одним вона здавалася глузливою, іншим моторошною.
— Я, полковнику, все поясню, якщо вам стане терпіння вислухати. Сюди я приїхав із Сержипе, ще молодим хлопцем я ускочив там у халепу. Посварився з одним типом — той нікчема не вартий був навіть витраченої на нього кулі. Я прийшов до полковника, і він прийняв мене.
Кобила Імператриця полковника Робустіано і чорна мулиця капітана Натаріо тюпали поруч стежиною між какаовими саджанцями. Полковник мовчав, і капітан продовжував свою розповідь:
— Полковник Боавентура вже тоді воював, як ви самі знаєте, бо були його союзником. Повіривши в мене, він дав мені рушницю і взяв із собою. Фактично це він мене виростив, він завжди ставився до мене, як до зрілого мужчини, йому я зобов’язаний усім у житті. Свого батька я не пам’ятаю: він зробив своє діло й завіявся кудись. Мій справжній батько — полковник Боавентура.
— Але я чув, як він казав, що ви не раз рятували йому життя. Так що Боавентура не вчинив вам великої ласки, записавши на ваше ім’я клапоть завойованої нами землі.
— Полковник узяв мене на службу і платив мені, щоб я охороняв його: око в мене гостре. Я лише виконував свою роботу. Якби він ^е захотів, то не дав би мені ні землі, ні капітанського патенту. Не скажу, що я цього не заслужив, та тільки він не зобов’язаний був це визнавати, наділяти мене землею.
Капітан попустив повіддя, даючи мулиці вільно йти знайомою дорогою, і вона потрюхикала собі далі, збочуючи вряди-годи з вузької стежки.
— Полковник Боавентура був найхоробрішою і найщирішою людиною, яку я будь-коли знав, і я не вагаючись віддав Ьи за нього життя. Ось чому, коли я сам став землевласником і посадив какао, то не покинув служби в нього і доглядав маєток Аталая. Я не раз казав йому: поки ви живі і поки я вам потрібний, я вам служитиму. Але після його смерті я пообіцяв собі зробити одну річ, і я її роблю. Та це не має ніякого стосунку ні до какаової плантації, ні до посади управителя.
— Казали, що Вентуринья ладен був вам платити, скільки побажаєте.
— Полковнику, по-моєму, кожній людині хочеться бути хазяїном своєї долі. Коли я тільки вступав у життя, я ходив з прочанами до Сан-Франсиско і чув від них, що людська доля записана на небесах і ніхто не може її змінити, але сам я думаю інакше. Понад двадцять років служив я полковникові — прибув сюди сімнадцятилітнім, а тепер мені сорок два. Служити вдові й синові я не обіцяв. Про це полковник мене ніколи не просив. — Глянувши на полковника Робустіано, він вів далі: — Незадовго до його смерті я розмовляв із ним, як оце з вами, і він сказав, щоб, коли його не стане, я виконав одне його доручення. Я боявся, що він попросить мене й далі господарювати в Аталаї, бо я не зміг би йому відмовити. Хазяїн тільки він і ніхто більше. На щастя, він хотів від мене зовсім іншого, і я погодився. Вентуринья гадав, що я і далі управлятиму фазендою, тож неабияк здивувався, коли я сказав, що більше цього не робитиму. Ні за гроші, ні з почуття дружби. Обов’язки мої скінчилися зі смертю полковника.
Капітан знову натяг повіддя. Вершники вже проминули какаову плантацію і звернули на шлях, що вів до нового будинку Натаріо, якого полковник Робустіано ще не бачив. Натаріо підніс голос:
— Я люблю Вентуринью; коли я потрапив на фазенду, він був іще хлопчаком. Проте це зовсім не те, що моя любов до полковника. Полковник простяг мені руку, і я перестав боятися переслідування закону. Віднині я сам собі хазяїн, і тільки я вирішую, що мені робити.
— А Вентуринья зрозумів вас? Погодився? Навряд.
— Я його не питав і не хотів цього знати. Він збирається займатися політикою, посісти батькове місце. Я сказав йому, що коли одного дня він потребуватиме мого захисту, то досить тільки мені натякнути — у мене ще приціл не збився. Проте служити, хай уже дарує, ні йому, ні комусь іншому я не стану.
Перш ніж спішитися коло будинку, полковник Робустіано де Араужо, задовольнивши свою цікавість, так закінчив їхню розмову:
— Якщо вас цікавить моя думка, Натаріо, то вона така: ви діяли відкрито і тоді, як служили Боавентурі, і тоді, як відмовили Вентуриньї. Цим ви довели, що командувати і слухатися — зовсім різні речі. — І змінив тему розмови: — Розкішний поміщицький будинок! Вітаю вас!
— Поміщицький будинок? Хатина, щоб було де зупинитися Зилді і дітям. Вона щомісяця приїздить на плантацію.
Житла наймитів на фазенді Аталая — мазанки й рубані хатини — тулилися між «великим домом» і ручаєм, що протікав уздовж дороги; кілька халупок стояли на відшибі, розкидані по найдальших плантаціях. Натаріо вважав за свій обов’язок об’їхати їх усі, щоб повідомити про своє рішення й попрощатися; з половинщиками й погоничами він підтримував добрі ділові та людські стосунки, а з деким навіть покумався. Ніч спускалася на какаові саджанці й лісові хащі; хоч була зима, проте не дощило, вечірнє повітря лишалося теплим і лагідним. Капітана долали суперечливі почуття: полегкість і вдоволення, що нарешті він скинув із себе тяжку відповідальність, а водночас — жаль і туга, що покидає цю землю, де жив і трудився понад двадцять років.
Проїжджаючи повз хатину покійного Тибурсиньйо, Натаріо з подивом побачив у вікні світло каганця. Він же допіру зустрівся з сією Ефіженією, яка лікувала Ідалісіо: молодого збирача какао вжалила того вечора гадюка. Досвідчена знахарка Ефіженія напхала клоччям свого беззубого рота і приклалася до укушеного місця на кісточці хлопця; висмоктавши й виплюнувши отруту, вона забубоніла закляття: «Святий заступнику Бенто, удар змію палицею, убий змію, бо змія від лукавого, порятуй мене від отрути і визволи від спокуси».
ebooksa