Лихоманка забрала її тоді, як вона вже збиралася святкувати кінець пошесті й домовлялася про дату свята. Другого дня після одвідин Педро Цигана Діва поскаржилася на слабкість у ногах, жар у голові й біль у животі. Прохворіла вона один день і одну ніч.
Ліа і Ванже поспішили до хворої. Побоюючись зарази, дитину віднесли до Динори. Факел не відходив від мати, на якій конала Діва: з рукою в його руці хвора щось белькотала, силкувалася всміхнутись. Факел приніс свиню в жертву Омолу, хоч і знав, що це марна затія, як і дві пожертви минулого тижня. Лихоманка заступила дорогу до богів, відчинила ворота егунам — кожний, на кого вона клала руку, належав їй. Факел це знав напевне, проте він не дозволить заразі забрати Діву одну. Звісно, Факел не міг лягти поряд з нею на отій брудній маті, але він твердо знав, що робити. Він сидів навпочіпки біля хворої, задуманий і рішучий.
Діва тихо зойкала, коли мати й зовиця прибирали під нею, а Факел тримав її на руках. Але з неї не знімали закаляної, смердючої сорочки. І вона попросила зігріти їй води для купелі. Ліа й Ванже казали, що хвора марить, що просто безумство митися в гарячій воді з такою високою температурою. Богом святим благаю, шепотіла Діва, і голос її дедалі слабнув. Факел таки наполіг, щоб її прохання виконали: хай це безумство, маячня, примха мрущої, але така її остання воля. І пішов по корито.
З Діви зняли брудну сорочку, посадили в купіль. Потім Ванже й Ліа пішли, залишивши хвору з Факелом. Гола, вимита запашним милом, Діва попросила, щоб він поклав її у гамак і ліг біля неї.
Під гамаком скрутився клубком Горюха.
Смертне виття, дике волання Факела розітнуло передранкову тишу й сполошило усе містечко; таке вже було на початку літа, коли у верхів’ях річки випали рясні дощі і повінь принесла страшне спустошення. Яке ще лихо звалилося на них? Невже мало ще біди й страждання?
Зазоріла вранішня зоря, і люди, що бігли на той розпачливий крик, немовби побачили, як лихоманка понеслася геть, осідлавши вітер. Бог удовольнив своє прагнення вбивати. Дев’ятеро померлих, з Марією-Глорією десять, немало для такої глухомані. А якщо, крім небіжчиків, порахувати й біженців? Містечко втратило багатьох старожилів — тут їх чекала неминуча загибель. Безіменна лихоманка, здатна вбивати навіть поліцаїв, завжди гуляла по какаових просторах, перекочовувала з місця на місце, даючи людям перепочинок, але ніколи не прощалася назавжди.
Ліа вибігла надвір, гукаючи пробі й піднімаючи на ноги всіх, серед них і Фадула. Невдовзі зібралась юрба погоничів, повій, місцевого люду, кожен хотів знати, що сталося. Чорний, як хмара, негр Факел повільно брів вигоном до річки в супроводі пса Горюхи. На простягнутих перед собою руках він тримав мертву Діву, облиту сяйвом вранішньої зорі. У глибині вод, на річковому дні лежать володіння Айоки. Це ж блюзнірство! Мертві повинні спочивати на кладовищі, а живі оплакувати їх і згадувати.
Ванже заточилася під шаленим поривом вітру і впала в грязюку перед Кастором, благаючи його шанувати смерть та її закони. До Ванже кинулася Бернарда й допомогла їй підвестись. Немовби взувши семимильні чоботи-скороходи, стрілою примчала Збуй-Вік. Хмари на небі розвіялись, розпалися клаптями. Після такого лиха — всесвітня ганьба!
Фадул похапцем натягнув штани, кинувся навперейми ковалеві, заступив йому дорогу.
— Ти що, Факеле, здурів чи що? — пробасив.
Кастор Абдуїн, не зупиняючись, повільно, вперто йшов уперед. То був уже не коваль Факел, добра душа, загальний улюбленець, а якась пекельна проява.
— Геть! — гарикнув він страшним голосом.
Круг них змикалось кільце людей, котрі будь-що наважились перешкодити блюзнірству. Турок підступив ближче, і кільце замкнулось.
— Ми її обрядимо, понесемо в гамаку, поховаємо.
— Геть!
Втупившись у Фадула застиглим поглядом, Факел спробував його відсторонити. Люди стояли стіною, готові втрутитись: хай вони безсилі проти лихоманки, але блюзнірства не допустять.
Щоб утихомирити юрбу й запобігти розправі, Фадул звалив Факела ударом свого кулачиська. Ванже, Бернарда й Ліа підхопили мертву Діву. Факел звівся на ноги, ладний убивати і загинути. Але всіх випередила Збуй-Вік, яка затулила собою негра від юрби.
— Схаменися, тобі ще треба ростити сина!
Везучи у двох обкованих залізом скринях церковне начиння, стихарі, ладан, свячену воду, вино для причастя і Слово Боже, місіонери прибули у Велику Пастку похмурого й дощового зимового дня: дрібна гнітюча мжичка, розгрузлі слизькі дороги, коротке світло дня і пітьма довгих ночей. Двоє ченців-міноритів, посланих сіяти світло істинної віри, спустилися з верхів’їв річки Кобрас. У широкій річковій долині разом із новими какаовими плантаціями виникали хутірці, виростали слобідки — справжні гнойовища, чия людність, уся без винятку, жила в беззаконні й гріху.
ebooksa