У такий спосіб він щовечора розраджував Слава-Богу-Гокінса, запевняючи, що команда почуватиметься нещасною, якщо не почує його пісень, і щоночі, коли залишався на самоті з непритомним мілордом, перечекавши кілька хвиль, нишпорив по капітанській каюті, шукаючи схованки.
— Чоловік не побудує каюти лишень з однією схованкою, але щонайменше з двома або ж навіть з трьома, — міркував він, і до часу, коли на горизонті з’явився порт Діу, він обдер лорда Гоксбанка як липку, знайшовши сім схованок у розсувних стінах, а всі самоцвіти з усіх дерев’яних скриньок тепер лежали в іншому місці — в плащі Шалаха Корморано, так само як сім золотих зливків, проте плащ видавався легким, наче пір’я, бо зеленоокий Мавр з Венеції знав, як надати плащеві легкости, хоч би якими важкими були предмети, що ховалися в тому магічному предметові одягу. Що стосується інших «предметів доброчесности», то вони не цікавили крадія. Він залишив їх у гніздах висиджувати своїх пташенят. Але навіть під кінець свого шахрайства «Уччелло» був незадоволений, оскільки від нього вислизав найбільший скарб. Усе, що він міг зробити — це приховувати своє хвилювання. Проте йому випала нагода, і він не мав права не скористатися нею чи змарнувати її. Але ж де лежала так потрібна йому річ? Він оглянув кожен дюйм капітанських кают, але все надаремно. Прокляття! А може, скарб перебував під охороною чарів? Може, він став невидимим для сторонніх?
Після короткої стоянки Скатач в Діу корабель узяв курс на Сурат[72] (нещодавно сам Акбар здійснив каральний візит до Сурата), з якого лорд Гоксбанк мав намір вирушити у подорож до столиці
На світанку в новому «місті перемоги» Акбара Великого величні палаци, збудовані із червоного пісковику, видавалися червоним димом. Більшість міст справляють враження вічних уже від самого народження, а Сікрі завжди здаватиметься міражем. Сонце — в зеніті, і велика палиця денної спеки б’є по каменю-плитняку, заглушуючи чутливість людського вуха до всіх звуків, змушуючи повітря тремтіти, як перелякана чорна антилопа, і послаблюючи межі між свідомістю та маренням, між уявним та реальним.
Навіть імператор не встояв перед спокусою пофантазувати. У його палацах, наче привиди, плавали його дружини-королеви, бавилися у квача раджпутські й турецькі султани. Одного з цих королівських персонажів насправді не існувало. Вона була уявною дружиною, вигаданою Акбаром, так само як самотні діти вигадують собі уявних друзів; імператор, незважаючи на присутність багатьох живих, навіть якщо і плаваючих, дружин, вважав справжніх королев привидами, а неіснуючу кохану цілком реальною. Він назвав її Джодгою, бо так йому захотілося, і жоден чоловік не міг йому суперечити. В жіночих палатах, у самотніх шовкових коридорах палацу її вплив і влада дедалі міцнішали. Тансена вона надихала на пісні, також її вроді віддавали шану, малюючи портрети, а в палаті для переписування рукописів на її честь складали вірші. Портрет роботи перського майстра Абдуса Самада, намальований з пам’яті чи, радше, так, як вона йому вимріялася (насправді він навіть мигцем не бачив її обличчя), настільки сподобався імператорові, що він аж у долоні заплескав, захоплений красою, що сяяла з полотна.
— Вийшла як жива, — вигукнув Акбар, й Абдус Самад одразу розслабився, а неприємне відчуття, ніби голова надто слабо тримається на шиї, вмить залишило його; після виставлення твору уявного мистецтва майстра імператорської студії для загального огляду весь двір заговорив про реальність Джодги, а найвидатніші придворні, себто
Будівництво міста завершилося до імператорового сорокаріччя. Минуло дванадцять гарячих років надсадної праці, але в імператора вже давно склалося враження, ніби місто зводиться само собою, рік за роком, ніби за помахом чарівної палички. Адже діяла заборона міністра праці на здійснення найменших будівельних робіт під час перебування імператора у новій столиці. Тож навіть упродовж дуже короткого візиту імператора у свою резиденцію раптом замовкали інструменти каменярів, теслі навіть не торкалися цвяхів, а художники, майстри мозаїчних робіт, оббивальники та різьбярі перегородок просто кудись зникали. Тоді, як то кажуть, наступав час оксамитової насолоди. Лунали лишень звуки радости. Ледь чутно побрязкували дзвіночки на щиколотках танцівниць, хлюпотіли водою фонтани, а над ледь відчутним вітерцем витала ніжна музика геніального Тансена. До імператорового вуха мусив долинати шепіт поезії, а в четвер у дворі на підлозі з квадратами довго грали у пачизі[73] живими фігурами, себто дівчатами-рабинями. В тиху післяполудневу пору віконниці зачинялися, і під розсувними віялами наступав тихий час кохання. Чуттєва міська тиша навіювалася всемогутністю монарха і денною спекою.
Однак місто — це не тільки палаци. Справжнє місто, зведене з дерева, глини, гною та цегли, а також з каменю, тиснулося за мурами з червоних камінних цоколів, де стояла королівська резиденція. Визначальним для околиць була расова належність, а також вид занять. Тут були вулиці сріблярів, ливарна, зброярська, а там далі за третім стічним колодязем — місце, де виготовляли браслети та одяг. На схід розташувалася колонія індуїстів, а за нею навколо міських мурів був перський квартал, а ген далі за ним — вихідці з Туркестану, а вже аж за ними неподалік велетенської брами до П’ятничної мечеті — будинки мусульман, що народилися в Індії. Сільську місцевість у передмісті оживляли вілли знаті, чиї художні студії та кімнати для переписування рукописів славилися на всю країну, як, зрештою, музичні й танцювальні павільйони. Більшості передмість Сікрі не доводилося довго бити байдики, бо з поверненням імператора з війни, ніби задуха, відчувалася команда про дотримання тиші. Аби не потурбувати короля над королями, що саме відпочивав, курчат змушували, приміром, замовкнути ще до того, як вони були зарізані. Якщо скрипіло в гарбі колесо, то за це могли відшмагати візника батогом, а якщо він кричав під час покарання, то міг заробити ще більше батогів. Жінки, народжуючи дітей, затуляли собі роти, а німий базар нагадував тихе божевілля:
— Коли король у місті, ми просто божеволіємо, — казали люди, а оскільки всюди були виказувачі та зрадники, квапливо додавали: — Для власної втіхи.
Глиняне місто любило свого імператора і наполягало на цьому, проте наполягало мовчки, бо слова складалися із забороненої матерії — звуку. Коли ж імператор черговий раз вирушав у похід (а походи ніколи не закінчувалися і завжди були переможними), скажімо, на Гуджарат, Раджастан, Кабул чи Кашмір, то в’язниця тиші відмикалася — звучали сурми і сміх, люди нарешті могли розповісти одне одному все те, про що були змушені мовчати впродовж місяців поспіль.
На щастя глиняного міста, воєнні справи дуже часто утримували Акбара поза містом, по суті, більшість часу він проводив поза межами міста, а за його відсутносте галас юрм бідняків та грюкіт розкутих будівельників уже аж дратував знесилених королев. Вони лежали разом і стогнали, але про те, що саме вони робили, аби розважити одна одну, до чого вони вдавалися, аби потішити одна одну у своїх зашторених покоях, тут мова не йтиме. Чистою залишалася лишень уявна королева, і якось вона розповіла Акбарові про злигодні, яких зазнавали люди через бажання запопадливих начальників догодити Акбару. Щойно про це дізнався Акбар, то видав контрнаказ, замінив міністра праці менш суворим чоловіком і розпорядився їздити вулицями його скривджених підданих і вигукувати: «Кричіть, скільки хочете! Галас — це життя, а гучний галас — це ознака того, що людям живеться добре. Тиша для нас настане тільки тоді, коли повмираємо».
Місто вибухнуло радісним гамором. Того дня стало зрозумілим, що на троні сидів інший тип короля і що тепер геть усе в світі зміниться.
Нарешті все довкруж утихомирилося, але душа короля не була спокійною. Король щойно повернувся з останньої воєнної кампанії — довелось заткнути пельку одному шмаркачеві із Сурату, і тепер після довгих переходів і битв його розум не переставав битися над філософськими та лінгвістичними головоломками. Імператор Абул-Фатг Джалалудцін Мухамед, король над королями, відомий з дитинства як Акбар, що означає «великий», а віднедавна, незважаючи на тавтологію, його почали називати Акбар Великий, себто Великий Великий або ж великий у своїй величі, подвійно великий, настільки великий, що повторення в його титулі було не те що доречним, але навіть необхідним для того, аби підкреслити славність його слави — Великого Могола, запорошеного пилом доріг, втомленого боями, непереможного, печального, дещо огрядного, вільного від чар, вусатого, поетичного, дуже сексуального, абсолютного імператора, який видавався надто могутнім, надто всеосяжним, так що в підсумку його стало надто багато, аби бути однією людською особою, бо він був правителем, що охоплює всі повені, цим поглиначем світів, цим багатоголовим монстром, який називає себе в першій особі множини і починає медитувати під час довгої й нудної подорожі додому в супроводі голів розбитих ним ворогів, що підстрибують у запечатаних глиняних глечиках для маринаду; отож починає він розмірковувати над можливістю вживання щодо себе першої особи однини — «я».
Безкінечні дні повільного просування верхи навівали на чоловіка з умоглядним складом розуму багато млявих думок, тож імператор їхав і розмірковував про такі речі, як мінливість всесвіту, розмір зірок, груди своїх дружин та природу Бога. А сьогодні ще й про граматичне питання займенників і їхні три особи — першу, другу й третю, як однини, так і множини. Він, Акбар, ніколи не казав про себе «я», навіть подумки, навіть у гніві чи сні. Він був «ми», а ким іншим він міг бути, як не «ми»? Він був визначенням, утіленням «ми». Він народився у множині. Коли казав «ми», то цілком природно і щиро мав на увазі себе як втілення всіх підданих, усіх міст, земель, річок, гір та озер, а також усіх тварин, рослин, дерев у межах королівства, а також птахів, що пурхали над головою, і дошкульних присмеркових комарів, і безіменних чудовиськ у підземних лігвах, що повільно гризли коріння; він уявляв себе сумою всіх своїх перемог, умістилищем характерів, здібностей, історій і, може, навіть душ усіх обезголовлених і просто утихомирених опонентів; і до того ж, він вважав себе апогеєм усього минулого і теперішнього свого народу, а також рушієм їхнього майбутнього.
Це «ми» було тим, ким має бути король, але ж і простолюдини, тут дозволив він собі вільнодумство в інтересах справедливости й з метою дискусії, також інколи думали про себе у множині.
Вони помилялися? А чи (о віроломна думко!), може, помилявся він? Бачити в собі цілу спільність було тим, чим є істота у світі, кожна істота; така істота, зрештою, неодмінно існує серед інших істот і є частиною «істотности» усіх речей. Множина, мабуть, не є виключним королівським правом, мабуть, не є і його небесним правом. Хтось може і далі твердити, що, оскільки відображення монарха, хоч, може, у менш екзальтованій та рафінованій формі, безсумнівно існує у пізнанні його підданих, то звідси невідворотно випливало те, що чоловіки і жінки, якими він управляв, також усвідомлювали себе як багато «ми». Можливо, вони бачили себе як множинну річ плюс їхні діти, матері, тітки, роботодавці, одновіряни, товариші по роботі, клани та друзі. Вони також сприймали себе як множинне: з одного боку, чоловік є батьком своїх дітей, з другого боку, дитиною своїх батьків; вони знають, що вони відрізняються від своїх роботодавців інакше, ніж вони відрізняються від своїх дружин удома, коротше кажучи, вони є міхами, набитими особами, що вибухають множинністю, так само як і він. Тоді між правителем та тими, ким управляють, не існує якоїсь суттєвої різниці? І тепер його питання можна так сформулювати: якщо багатоосібні піддані спроможні думати про себе в однині, а не в множині, то чи може і він також стати «я»? Чи може бути «я», яке є просто самим собою? А чи такі голі, самотні «я» поховані під переповненими земними «ми»?
Це питання, коли він на білому коні їхав додому, безстрашний, непереможний і, треба визнати, дещо вже гладкий, його таки трохи полякало; щоразу, коли воно спадало йому на думку вночі, він довго не міг заснути. Що йому сказати, коли він знову побачить свою Джодгу? Якби він просто міг сказати: «Я повернувся», або ж «ось і я», чи відчула б вона, що у відповідь може його називати у другій особі однини, тобто на «ти», як звертаються до дітей, коханок та богів? І що би це означало? Що він — її дитина, чи богоподібний, а чи просто коханець, якого вона так само палко вимріювала? Чи може це коротке слово «ти» виявитися збудливішим словом у мові?
—
Довелося ще раз перервати свої роздуми дорогою додому через уже останню воєнну сутичку, щоб причавити ще одного князька. Сталася ця невеличка забава на півострові Катхіявар з приведенням до тями впертого Рана з Куч-Нагіна, молодого чоловіка з великим ротом та ще більшими вусами (імператор любив похизуватися своїми вусами і не надто доброзичливо ставився до суперників), такого собі феодала, який полюбляв поговорити про свободу. Про свободу для кого і від кого, хмикав внутрішній голос імператора. Свобода — це дитяча забавка, жіноча фантазія. Жодна людина не може бути вільною. Лісом під назвою Ґір його військо просувалося, як мовчазна невідворотна чума, тож величава невеличка фортеця Куч-Нагіна, побачивши наближення смерти у шелестливих верхівках дерев, відчинила свої брами навстіж, підняла прапор капітуляції і стала смиренно просити пощади. Нерідко, аби не страчувати своїх переможених супротивників, імператор, бувало, візьме та й одружиться з котроюсь із їхніх доньок, а переможеному тестеві дасть роботу. Тож краще мати нового члена сім’ї, ніж смердючий труп. Однак цього разу він узяв і роздратовано відірвав з красивого обличчя вуси зухвалого Рана, а тоді посік мрійника на криваві кавалки, і зробив це особисто, своєю власною шаблею, так якби це зробив його дідусь, а тоді подався до своїх палат, аби дрижати і сумувати.
ebooksa