Фантастика Всесвіту. Випуск 4 ,

Імператорові очі були нерухомі й великі, дивилися кудись у безмежжя, як би це могла робити замріяна молода панна або ж моряк, що хоче побачити землю. Губи його були повними і по-жіночому надутими. Однак попри натяки на дівчачість, він мав вигляд могутнього представника чоловічого роду, був величезним і сильним. Ще хлопцем він голіруч задушив тигрицю, а тоді, ледь не збожеволівши від свого діяння, назавжди відмовився їсти м’ясо і став вегетаріанцем. Мусульманським вегетаріанцем, воїном, який прагне миру, королем-філософом — і все це суперечило одне одному. Таким був найбільший правитель, якого коли-небудь знала земля.

Після битви, в меланхолійному настрої, коли вечір опустився на німу тишу, трохи нижче сплюндрованої фортеці, що ставала криваво-червоною, а неподалік невеликого водоспаду співав свою пісню соловей — тьох-тьох, тьох-тьох — імператор у парчевому наметі посьорбував розбавлене водою вино й оплакував свою криваву генеалогію. Він не хотів бути таким кровожерливим, як його предки, навіть незважаючи на те, що вони були найбільшими людьми в історії світу. Важким тягарем лягали на нього імена його мародерського минулого, імена, від яких каскадами людської крови спливало і його ім’я: дідусь Бабар, повелитель Фергани, котрий завоював «Індію», але завжди відчував відразу до цього нового домініону з його надмірними багатствами та з надто великою кількістю богів; Бабар, що був воєнною машиною з нежданим даром виголошувати промови, а до Бабара — криваві князі Монголії, і передусім могутній Темюджин — Ґенггіс, Ченґез, Дженгіс або ж Чингісхан, завдяки якому він, Акбар, був змушений прийняти назву люгола, мусив стати Монголом, хоч він таким не був, а чи, точніше, не почував себе таким. Він почував себе… Індостанцем. Він не мав ні Золотої, ні Синьої, ані Білої орди. Для його тонкого вуха саме слово «орда» звучало як огидне, свинське, грубе. Він не хотів орд. Він не хотів заливати розплавлене срібло в очі переможених ворогів, не хотів розчавлювати їх помостами, на яких саме полуднував. Війна його втомлювала. З дитинства добре пам’ятав слова перса Міра, який казав, що коли чоловік хоче бути в мирі з собою, то він мусить бути в мирі з усіма іншими. Шул-і-кул, цілковитий мир. Жоден хан цього не зрозуміє. Він не хотів ханства. Він хотів країни.

Не тільки від Темюджина. Він також походив безпосередньо від чоловіка на ймення Залізо. Мовою його прабатьків залізо звучало як тимур. Тимур-е-Ланг, кульгавий залізний чоловік. Тимур, який зруйнував Дамаск і Багдад, залишив у руїнах Делі, який був одержимий п’ятдесятьма тисячами демонів. І тому Акбарові більше би сподобалося, якби Тимур не був його пращуром. Він уже не розмовляв мовою Тимура — мовою чаґгатай, названою так на честь одного із синів Чингісхана, бо прийняв спочатку перську, а потім і мішанину кочового війська — урду, тобто табірну мову, в якій півдюжини малозрозумілих мов белькотіли і свистіли, утворюючи, на подив усіх, якийсь прегарний новий звук, тобто прийняв мову поетів, народжену з уст воїнів.

А от той Рана з Куч-Нагіна, молодий, стрункий і смуглявий, упав навколішки до ніг Акбара, з безвусим і кривавим обличчям, чекаючи на фатальний удар.

— Історія повторюється, — промовив він. — Сімдесят років тому твій дід убив мого діда.

— Наш дід, — відповів імператор, вживши звичну королівську множину, оскільки час для проведення експерименту був непідходящий, і негідник не вартував стати свідком цього, — був варваром з мовою поета. Ми ж бо, навпаки, є поетом з варварською історією та варварською відвагою, які ми ненавидимо від усього серця. А це доводить, що історія не повторюється, але рухається вперед, і Людина спроможна змінюватися.

— Якось дивно розмірковує кат, — промовив тихо молодий Рана, — але сперечатися зі Смертю нема смислу.

— Ну що ж, ти помреш, — погодився імператор. — А скажи нам чесно, в який рай ти потрапиш, коли проминеш останню завісу?

Рана підвів своє спотворене обличчя і глянув імператорові просто у вічі.

— У Раю слова поклоніння і суперечка означають те саме, — заявив він. — Всемогутній Бог — не тиран. У Божому Домі кожен вільний говорити те, що він хоче, і це є формою їхнього поклоніння.

Він таки провокував брутальність, такий собі святіший, ніж ти, юнак, тут не могло бути жодних питань, але, незважаючи на роздратування, Акбара зворушили ці слова.

— Ми обіцяємо тобі, — промовив імператор, — що такий дім ми збудуємо на землі.

А тоді з вигуком «Аллаг Акбар», тобто Бог є великий, або ж, можливо, Акбар є Бог, він відітнув пихатому грубіянові зухвалу, що повчала, а тому несподівано непотрібну голову.

Упродовж години після вбивства Рани імператора охоплювало до болю знайоме диявольське почуття самотносте. Щойно людина почала говорити з ним як з рівнею, він ставав несамовитим, і це було помилкою, хоч і розумів, що розгніваний король — завжди неправий, роздратований король — це все одно що бог, який помиляється. В цьому полягала ще одна його суперечливість. Він був не тільки філософом-варваром та вбивцею плаксіїв, а також егоїстом, що потребував догідливосте та плазування з боку підлеглих, але водночас мріяв про інший світ, світ, в якому він знайде саме ту людину, котра буде рівнею йому, яку він зможе привітати, ніби свого брата, з котрим він говоритиме вільно, навчаючись і навчаючи, даючи й одержуючи задоволення, себто мріяв про світ, в якому він зможе відмовитися від зловтішного задоволення підкорення і вдовольнятиметься ніжнішими і витонченішими радощами бесід та розмов. А чи існує такий світ? Яким шляхом туди можна дістатися? Чи є десь у світі така людина, а чи він щойно її стратив? А що, коли той вусатий Рана був єдиний у своєму роді? Чи не стратив він єдиного на світі чоловіка, який міг йому сподобатися? Імператорові думки ставали дедалі п’янішими і сентиментальнішими, його погляд затуманювали п’яні сльози.

Як міг він стати людиною, якою хотів бути? Акбаром, тобто великим? Як?

Та не було навіть з ким поговорити. Він наказав своєму глухому слузі Бгакті Рам Джейну вийти з намету, бо так йому питиметься спокійніше. Слуга, який не міг чути базікання свого господаря, був цінним подарунком, але віднедавна Бгакті Рам Джейн навчився читати слова по губах, а це значно зменшило його вартість і перетворювало на звичайного нишпорку. Король — божевільний. Так вони казали: всі так казали. Так казали його воїни, його піддані, його дружини. Мабуть, навіть Бгакті Рам Джейн казав це. В очі вони йому цього не казали, бо він був чоловіком-гігантом і видатним полководцем, подібним до героя зі стародавніх казок, до того ж він був королем над королями, і якщо такому забаглося бути трохи дурненьким, то хто міг йому заборонити. Однак король не був божевільним. Короля не влаштовувала його сутність. Він прагнув іншої.

Ну що ж. Тоді він дотримає обіцянки, даної покійному катхіяварському князькові. В самому серці свого міста перемоги він зведе дім поклоніння, що стане місцем диспутів, де кожен зможе говорити з кожним на будь-яку тему, навіть про неіснування Бога та скасування влади королів. У тому будинку він вчитиметься скромносте. Ні, тепер він уже несправедливий щодо себе. Не «вчитиметься». Він нагадуватиме собі чи, радше, відновлюватиме у собі скромність, яка вже поселилася десь глибоко в серці. Смиренний Акбар, мабуть, найбільше відповідав його внутрішній сутності, що зародилася в умовах вигнання ще в дитинстві, і тепер, уже вбрана у величні шати, не залишала його; внутрішня сутність, що народилася не завдяки перемозі, а завдяки поразці. Тепер він тільки перемагав, але дуже добре пам’ятав також і про поразку. Поразкою був його батько. І його звали Гумаюн.

Йому не подобалося думати про батька. Його батько курив надто багато опію, втратив імперію і повернув її тільки після того, як прикинувся шиїтом (і позбувся Кохінора[74]) і король Персії надав йому військо, а тоді батько помер, упавши зі сходів у бібліотеці майже одразу після повернення на трон. Акбар не пам’ятав батька. Сам він народився у Синді після поразки Гумаюна під містом Чауса, коли королем став не Гумаюн, а Шер Шах Сурі й повалений імператор, покинувши сина, був змушений стрімголов утікати до Персії. Свого чотирнадцятимісячного сина, якого знайшов і виховав батьків брат і батьків ворог — дядько Аскарі з Кандагара, несамовитий дядько Аскарі, що власноруч би вбив Акбара, якби наблизився до нього, чого йому не вдалося, позаяк на заваді завжди ставала дружина.

Акбар вижив, бо так хотіла його тітка.

У Кандагарі його навчили виживати, воювати, вбивати і полювати, він також багато чого навчився самотужки, скажімо, постояти за себе і стежити за словами, аби не сказати чогось зайвого, тобто не зробити того, що могло б призвести до смерти. Також навчився гідно програвати, і вміння програвати, як очищати душу гідністю, аби прийняти програш, як рухатися вперед, не потрапивши у пастку надмірного наближення до того, чого прагнув досягти, а також як вистояти у самотності, будучи безбатченком, будучи в малості батька і менш вартим без батька; навчився найкращих способів захисту «меншого» від «більшого»: замкнутости, завбачливости, хитрости, скромности, а також гарного периферійного зору. Багато чого він там навчився. Зокрема меншости, з якої бере початок більшість.