— А ми не перші в цій підземній тюрмі, — промовив він. — Слухайте, що нашкрябав тут якийсь тип: «Мене схопила французька поліція. Це тяжко. Я втратив усі зуби, а моя спина — суцільна рана. Вони сказали, що мене розстріляють. Тим гірше, однаково я не жалкую…» Цікаво, за що він потрапив сюди, — додав задумливо юнак.
— А ви його спитайте, — з притиском і гіркою іронією відповів Франсуа Бурдійя. — Безперечно, це один з тих друзяк, що підстрелили офіцера…
Він відчув, як хтось торкнувся його плеча, і обернувся. На нього лагідно дивився великими вирячкуватими очима високий худорлявий чоловік років тридцяти семи-тридцяти восьми з гострим випнутим кадиком.
— Може, цієї хвилини його вже немає серед живих, — тихо й сумовито проказав він. — Мабуть, нема…
Франсуа Бурдійя, засоромившись, змовк.
Хтось додав:
— За час їхнього хазяйнування в Клер-моні заарештовано, кажуть, сто чоловік. Їх кинули в стару військову тюрму на вулиці Пелісьє. Комуністів і… — невідомий завагався, — таких, як отой, що зробив напис, і євреїв…
— А зараз, — вибухнув знову Франсуа Бурдійя, — вони мають розстріляти дванадцятеро чоловік, тому що всі тут, — він зробив жест рукою, — всі ми заарештовані як заложники. Всі, боже ти мій, розумієте ви це?! — По тому він істерично закричав: — Як заложники, яких розстріляють!
Йому сперло подих, він на мить замовк.
— Але чому нас, чому мене, адже мої документи в порядку, — глухо заговорив він знову. — Я нічого не зробив. Зрештою, арештували щонайменше сто п’ятдесят чоловік, а нас тут…
— Заткни пельку! — злісно вигукнув хтось із кутка. — Замовкнеш ти чи ні?
Франсуа Бурдійя озирнувся навколо. Ось уже вдесяте протягом кількох годин йому наказують замовкнути. Але цього разу — ні, не вийде!.. Він не встиг закінчити свою думку. Маленька єврейка тихенько ворухнулася, підвела голову і несміливо запитала:
— Ви гадаєте, пане, вони нас розстріляють?..
Вона сказала це просто так, ні до кого не звертаючись. Їй відповів високий худорлявий незнайомець:
— В усякому разі, не вас, маленька панночко… Найгірше, що може з вами статися, — це Дрансі.[4]
Він не скінчив.
— Це там, де тримають усіх євреїв, — промовив до неї юнак. — Я знаю.
Вона хвилину помовчала, потім додала, звертаючись більше до юнака:
— Що ж, так мусило статися. Мене одразу помітили. У мене все ніби на обличчі написане. Моє посвідчення несправжнє, я його купила.
Електрична лампочка в металевій сітці раптом спалахнула під стелею і тьмяно освітила камеру. Двері відчинилися. Ганс фон Шульц став на порозі і, заклавши руки в кишені, наказав: