«Привид» не може втекти

— І не тільки це, — сказав Фріснер, дивлячись їй прямо в очі.

Фрау Рененкампф сіла на вільний стілець. Її яскраво нафарбовані губи кілька разів відкрилися, ніби вона хотіла і не могла щось сказати.

— Оскаре, нам треба побалакати наодинці, — нарешті мовила вона.

Ірина Дмитрівна підвелася.

— Ірино, сядьте, — звелів Фріснер. — Фрау Ада, незважаючи на аристократичне походження, погано вихована. Та чого можна чекати від жінки, яка перетворила свій родовий замок на будинок розпусти, картярський дім і явочну міжнародної чорної біржі.

— Як ти смієш! — не крикнула — просичала фрау Рененкампф. — Не забувай, що я такий же офіцер, як і ти.

— Ти не офіцер, — спокійно відказав Фріснер, — ти погань і злочинниця!

— Оскаре, це неправда! Прошу… Ходімо до мене в кабінет. Ірино, заждіть пана штурмбанфюрера тут.

— Ірина Дмитрівна піде з нами, — сказав Фріснер. — Мені потрібен свідок.

Фрау Рененкампф не стала сперечатися. Вона знітилася, скулилась, наче в ній щось надломилось. У кабінеті вона почала істерику: плакала, присягалася, що ні в чому не винна. Фріснер почекав, поки вона вгамується, потім спитав:

— Коли приїхав Трібо?

— Наприкінці червня.

— Виходить, понад місяць тому… Коли він їде?

— Завтра.

— Але завтра він не поїде, — всміхнувся Фріснер, а тоді, неждано спитав — Де брильянти, які привіз фон Бюлов із Синельникового?

— Не знаю. Присягаюся богом, не знаю! — Фрау Рененкампф навіть підняла руку в клятвеному жесті.

— Даю два дні, — сказав Фріснер. — Через два дні приїдеш до мене і скажеш, де брильянти.

— Я дізнаюся… я скажу… — схлипувала фрау Рененкампф.

— Ірино, ви чули?

— Так, — підтвердила Ірина Дмитрівна, хоча й не розуміла, про що мова.