Магда шарпнулася вбік, але один із «гестапівців» відкинув її назад.
— Гутен таг[9], фрейлейн Ольго, — дивлячись їй в очі, сказав Зінгер.
— Не тре-ба!! — верещала Магда. — Це не я!.. Це капітан Кранц наказав!..
— Не репетуй, Мозгова, — мовив другий у чорній куртці. — Все одно, крім нас, тебе ніхто не почує.
Помітивши Ірину Дмитрівну, Зінгер кивнув їй:
— Доброго здоров’я, лікарю. Даруйте за не вельми приємну сцену, але в нас не було іншого виходу. Можете йти нагору. Тут вам робити нічого.
Магда впала на коліна і поповзла до Зінгера та його товариша.
— Рідненькі, дорогі, про одне прошу — не вбивайте! Що хочете зроблю для вас — начальника гестапо вб’ю, тільки помилуйте…
З темряви вийшов «валютник», торкнув Ірину Дмитрівну за руку.
— Ходімо, лікарю. Тут буде довга розмова.
Нагорі в машинному залі Ірина Дмитрівна розплакалася. Вона плакала як дівчинка, затуливши обличчя руками і схлипуючи. «Валютник», як дівчинку, погладив її по голові і сказав заспокійливо:
— Не треба. Найгірше вже позаду.
Ірина Дмитрівна заридала ще дужче. Він дав їй виплакатись, а потім сказав:
— Давайте знайомитися. Вас я знаю. Заочно, правда, але знаю. А мене звати Федором Максимовичем. Так і передайте вашому пацієнтові, що, мовляв, познайомилася з Федором Максимовичем.
— Він наш? Свій? — вигукнула Ірина Дмитрівна найголовніше з того, що хотіла взнати.
— Наш. Свій, — усміхнувся Федір Максимович. — Але про це нікому. Я довго думав, перш ніж наважився відкрити вам цей секрет. Не ображайтесь, але ви надто молоді й недосвідчені:
— Те, що ви мені сказали, вмре разом зі мною, — схвильовано мовила Ірина Дмитрівна.
— Помирати вам рано.
— Кому потрібне моє життя, — прикусивши губу, щоб не розплакатися знову, сказала Ірина Дмитрівна.
Федір Максимович суворо подивився на неї.
ebooksa