— Це той німець, що працює на паровозному?
— Він.
— Он як! Поталанило. Карл Августович, здається, порядна людина…
— Так ми й познайомились, — продовжувала мати. — Зустрічалися потім часто. Допомагала я Петрові: листівки ховала й розносила. А після Жовтневої побралися. Та й року не жили вкупі. Батько став комісаром загону червоногвардійців, пішов воювати з денікінцями і не вернувся. А ти народився після його смерті. Якраз тоді білогвардійці хазяйнували в місті. З’явився колишній власник будинку, де ми квартирували, і мене, як дружину червоного комісара, вигнали на вулицю. Звернулася по допомогу до своїх колишніх господарів. Розе й дали нам з тобою притулок. Я знову стала у них хатньою робітницею. Подружжя не мало своїх дітей і від^ разу тебе полюбило, а господиня, старша віком за свого чоловіка, назвала тебе своїм онуком. Дуже раділа, коли ти починав ходити. Вона померла від тифу… За кілька місяців Розе запропонував мені бути його дружиною і всиновити тебе… Так Карл Розе став твоїм батьком. Ми тоді умовились: ти не повинен знати про те, що він тобі не рідний. Аби зберегти це в таємниці, ми навіть переїхали в інший район міста. Розе любив тебе, як рідного сина. Про це ти сам тепер можеш судити. Він, як і твій рідний батько, робітник, людина дуже добра й порядна. І, як мені відомо, ніколи не зробив чогось поганого проти своєї робітничої влади. Де він перебуває нині, що робить, не знаю. А як бути з тобою, треба порадитись з однією людиною…
— Що це за людина? — з насторогою запитав Петер.
— З ДПУ[3], — нерішуче мовила мати.
Петер раптом пригадав, як колись давно до батька приходив чоловік, котрий пізніше розмовляв з ним на заводі.
— Мамо, я знаю, з ким ти хочеш зустрітися. Волів би сам поговорити з ним.
— Що ж, ти дорослий і маєш на це право. Не гнівайся, синку. Я не могла раніше…
Вона обійняла Петера за плечі, припала головою до грудей…
Син зрозумів, що в їхнє життя прийшло щось серйозне, але страху в серці не було…
Другого дня він зустрівся із співробітником державної безпеки Тараненком. Уже з того, як той розмовляв з ним, а також із доброзичливих порад та застережень Петер зробив висновок: його названий батько — віддана Радянській владі людина.
Наприкінці розмови Тараненко запитав:
— Ви знаєте Рауля Болдмана?
— Так, навіть добре. Ми з ним сім років училися в німецькій школі, потім разом працювали на заводі.
— Як ви можете охарактеризувати Рауля?
— В школі він учився добре, а от на заводі працював погано, ледарював, не зносив зауважень, інколи запрошував мене послухати радіопередачі з Берліна. А якось казав мені, що хотів би переїхати жити на батьківщину свого татуся.
— А ви б хотіли зустрітися з батьком? — немов жартома спитав Тараненко.
— Звичайно. Хотів би. Тим більше тепер, коли мати відкрила мені таємницю. Але ж як це зробити?
— Довідаєтесь пізніше, — глянув Тараненко на Петера і м’яко всміхнувся…
ebooksa