ЗВ’ЯЗОК УТРАЧЕНО
Ще кілька днів над Берліном клубочились дощові хмари. Та, нарешті, під вечір сяйнуло сонце. Призахідне проміння посипалось крізь голубий серпанок на мокрі шосе й тротуари, ковзнуло по сірих мармурових колонах будинку імперської канцелярії і спалахнуло недобрим вогнем на зеленавих шоломах вартових біля входу.
А десь через годину — другу надсадно завили сирени, загахкали зенітки і на квартали затемненого міста посипались бомби.
Наступного ранку берлінці, втомлені нальотом авіації, побачили на Шарлотенбурзькому шосе чорний «опель». Він проминув Бранденбурзькі ворота і, звернувши на Вільгельмштрасе, помчав далі. Зупинився аж на Франкфурталеї, подекуди захаращеній руїнами будинків. З нього вийшов молодий чоловік у цивільному, купив на розі вулиці біля метро кілька свіжих газет і кинув їх на заднє сидіння «опеля». Підняв капот, нахилився до мотора й зиркнув на сіре авто, що зупинилося неподалік. Коли «вандер» зрушив з місця, пихнув димком і чорний «опель-капітан». Фіалкова хмарка гойднулась і розтанула в повітрі.
За містом, віддалік селища Мальсдорф, машину зупинили солдати.
— В чому річ? — нетерпляче запитав чоловік у цивільному.
— Попереду небезпечна зона, — застеріг патрульний. — Вночі американці бомбардували селище. Багато будинків знищено. Знешкоджено ще не всі бомби уповільненої дії.
— Я їду до автомайстерні, — пояснив той, що сидів за кермом «опеля». — Сподіваюсь, вона вціліла…
— їхати далі заборонено, — стояв на своєму солдат. — Повторюю, там військовополонені знешкоджують бомби.
— Хто у вас за старшого? — різко запитав чоловік у цивільному.
— Це не має значення, — байдуже відповів патрульний.
— Покличте старшого!
Пришкандибав старий єфрейтор, перевірив посвідчення, клацнув закаблуками:
— Гер обер-лейтенант, ми вас пропустимо. Але ж зважте: дуже небезпечно…
— Дякую. Будьте певні, нічого зі мною не станеться! Машина різко зірвалася з місця і помчала до селища.
Німці давно уже звикли до таких «сюрпризів», як бомбові удари. Нальоти авіації на глибокі тили фашистів стали звичним явищем. І все ж розголошувати про жертви від «повітряної зброї» вважалося вчинком непатріотичним. В листах на фронт цензура викреслювала навіть згадки про це. Щоб уникнути допитів в СД[4], близькі й родичі загиблих тримали язик за зубами. Балакунам, наприклад, приписувались «поразницькі настрої», а з підозрілими фашистська юстиція не панькалась.
Авто швидко поглинало стрічку асфальту. Чим ближче під’їжджав обер-лейтенант до селища, тим тривожніше ставало на душі. Наслідки нічного нальоту були страшніші, ніж він сподівався. Гостроверхі будинки на околиці, ферми і приміщення сільськогосподарських підприємств лежали в руїнах. Тут-там у центрі стирчали обгорілі стіни готичних споруд різного призначення, дорогу захаращували купи битої цегли. Тут же вовтузились добровольці з носилками й лопатами. Інші мешканці Мальсдорфа снували подвір’ями знівечених садиб.
Опель звернув у бічну вулицю, потім покотив бруківкою, обсадженою липами. Там, на затишній околиці, виднівся високий сосновий яр. Праворуч, в низині, була автомайстерня.
Стояла вона ще вчора увечері, а вночі, після нальоту американських бомбардувальників, її не стало. Ані майстерні, ані будиночка під зеленим дахом, де мешкав господар невеличкого підприємства. Лишились тільки закіптюжені руїни.
Картина вразила обер-лейтенанта. Він різко натиснув на гальма. Сидів блідий, кінчики пальців тремтіли. Вискочив з машини і в недоброму передчутті вбіг на подвір’я. Там було порожньо. Навкруги — тиша й нудотливий запах горілого. Придивився уважніше: вхід до будинку вже розчищено. Отже… Господар живий! Мабуть, десь тут, поблизу… Мерщій обійшов двір. Під кам’яною загорожею помітив літнього чоловіка в чорній сутані. То був священик. Схрестивши на грудях руки, він підійшов до прибулого.
ebooksa