Не можу сказати, була мені приємна чи ображала мене зневага, з якою під час таких моїх самотніх прогулянок ставилися до мене навіть щонайменші птахи. Вони анітрохи не лякалися мене і, шукаючи черв"яків та іншої їжі, стрибали на відстані ярда від мене так спокійно та байдуже, немов там не було й живого духу. Я пригадую, як один дрізд сміливо вихопив із моїх рук пиріг, щойно даний мені Гламделкліч на сніданок. Коли я хотів упіймати яку-небудь пташину, вона починала нахабно кружляти навколо мене, намагаючись дзьобнути мої пальці, які я боявся розтулити, а потім спокійно летіла геть: шукати червів чи слимаків. Тільки одного разу пощастило мені влучити києм в коноплянку і звалити її на землю. Обхопивши обома руками птицю за шию, я з виглядом переможця поніс її до моєї няньки, але дорогою коноплянка, тільки приголомшена ударом, очумалася і, дарма що я тримав її у простягнених руках, вона не маючи змоги дістати до мене своїми пазурами, почала бити мене крилами по голові й по тілу так, що я разів двадцять думав, що впущу її. Визволив мене один з челядників, скрутивши птиці шию, а наступного дня, з наказу королеви, мені подали її на обід. Якщо пам"ять мене не зраджує, коноплянка здалася мені більшою за англійського лебедя.
Королевині фрейліни часто запрошували до своїх покоїв Гламделкліч і просили приносити й мене, щоб зробити собі приємність подивитися та помацати мене. Вони не раз роздягали мене й голого клали собі в пазуху, що було мені вельми не до смаку, бо, правду сказати, шкіра їхня тхнула огидно. Згадую про це зовсім не з наміром ославити прекрасних леді, яких я всіляко поважаю. Мені здається тільки, що, відповідно до мого малого зросту, мої почуття гостріші, і ці вельможні особи були для своїх коханців або одна для одної не більш неприємні, ніж особи такого ж рангу у нас в Англії. Зрештою, на мою думку, природний запах їхній був куди стерпнішим, ніж дух парфумів, від якого я відразу ж непритомнів. Не можу забути, як близький мій друг у Ліліпутії одного гарячого дня, коли я багато працював фізично, мав сміливість поскаржитися на сильний дух, що йшов од мене, хоч хибую я на це так же мало, як більшість представників моєї статі. Гадаю, що нюх цього ліліпута був такий самий гострий щодо мене, як мій щодо цих людей. Не можу, проте, не визнати щиро, що господиня моя — королева й моя нянька Гламделкліч пахнули так приємно, як наші леді.
Коли моя нянька приносила мене до цих фрейлін, найбільш прикрим для мене було те, що вони поводилися зі мною без будь-якої церемонії, немов я був якимсь зовсім нікчемним створінням. Вони роздягалися переді мною голі й міняли свої сорочки, посадовивши мене на туалетний столик, саме проти своїх голих тіл, які не викликали в мене іншого почуття, крім огиди та жаху. Шкіра їхня, коли я дивився на неї зблизька, здавалася мені нерівною, грубою, різнобарвною й засіяною родимками з тарілку завбільшки, а волосинки на ній — товщими за мотузку. Про решту тіла я вже не говоритиму. Анітрохи не соромлячись, вони спорожнялись у моїй присутності від випитого ними і виливали принаймні по два барила в посудину, де містилося понад три тонни. Найгарніша з цих фрейлін, мила, жартівлива шістнадцятирічна дівчина, садовила мене іноді верхи на один із своїх сосків і виробляла зі мною багато інших штук, про які, хай пробачить мені читач, я подробиць розповідати не буду. Але це так не подобалося мені, що я просив Гламделкліч вигадати якусь причину і виправдати моє небажання бачитися з тою молодою леді надалі.
Один юнак — племінник виховательки моєї няньки — прийшов якось до нас і закликав їх обох на прилюдну страту злочинця, що вбив приятеля цього добродія. Гламделкліч, яка від природи мала добре серце, пішла туди без охоти, а мене, хоч яким огидним було це видовище, спокусила його, як я гадав, незвичайність. Злочинця звели на спеціально для нього споруджений ешафот і, посадовивши в крісло, з одного маху відрубали голову мечем сорок футів завдовжки. Кров, що чвиркнула з артерій та вен, злетіла в повітря на висоту фонтана у Версалі, а голова, впавши на ешафот, підплигнула так, що я мимохіть схопився зі свого місця, хоч і сидів принаймні за пів англійської милі від ешафота.
Королева, яка любила слухати розповіді про мої пригоди на морі й користалася з кожної нагоди, щоб розважити мене, коли я бував у меланхолії, одного разу спитала, чи впорався б я сам із парусами та веслами і чи не зашкодили б моєму здоров"ю невеликі веслові вправи. Я відповів, що добре розуміюся й на веслуванні, і в роботі з парусами, бо під скрутний час, хоч я хірург і корабельний лікар, але мені часто доводилося працювати як звичайному матросові. Я тільки не уявляв собі, як прикласти ці знання в країні, де найменший каючок — такий, як наш найбільший військовий корабель, а човен, що ним я міг би орудувати, не подолає течії місцевих річок. Її величність, проте, сказала, що її столяр, за моїми вказівками, зробить підходящого човна, і обіцяла подбати про водоймище, де я міг би плавати. Столяр виявився гарним майстром і за десять днів зробив і спорядив ляльковий баркас, що вмістив би вісім європейців. Королеві він так сподобався, що вона відразу ж понесла показати його своєму чоловікові. Король звелів пустити його разом зі мною в бак, повний води, але там було замало місця навіть для двох моїх невеличких весел. Тоді королева вигадала інше. Вона замовила столярові ночви триста футів завдовжки, п"ятдесят — завширшки й вісім — завглибшки, звеліла осмолити їх, щоб не протікали, і поставити на поміст коло стіни в надвірній кімнаті палацу. Двоє слуг протягом півгодини легко наповнювали ночви водою, а на дні їх був чіп, аби спускати застояну воду. В цьому водозборі я веслував не раз, розважаючись сам і розважаючи королеву з її дамами, які захоплювалися моєю спритністю та моторністю. Іноді я розпускав вітрила, і тоді мені лишалося лише кермувати, бо дами здіймали вітер своїми віялами, а втомившись, наказували дмухати над ночвами пажам; я ж тим часом показував свою вмілість, кермуючи то праворуч, то ліворуч. По закінченні вистави Гламделкліч забирала човен до своєї кімнати й вішала його там на цвях просохнути.
Під час таких вправ зі мною тільки раз трапилася пригода, що мало не коштувала мені життя. Бажаючи посадовити мене в човен, уже поставлений пажем у ночви, вихователька Гламделкліч люб"язно підняла мене, але так невдало, що я вислизнув з-поміж її пальців і неминуче впав би з висоти сорок футів на поміст, якби, на щастя, мене не затримала шпилька, що стирчала з корсетки цієї милої дами. Голівка шпильки потрапила між моєю сорочкою та поясом від штанів, і я зависнув у повітрі, доки Гламделкліч не прибігла рятувати мене.
Іншим разом один із слуг, який кожні три дні мусив був міняти воду в ночвах, з необачності, впустив туди з відра велику жабу, що непомітно сховалась у воді. Коли я сів у човен, вона, побачивши зручне для відпочинку місце, скочила туди й так нахилила човен, що я всією своєю вагою мусив налягати на протилежний бік, аби не перекинутись у воду. Опинившися в човні, жаба почала плигати, перестрибуючи через мою голову й забруднюючи мені обличчя та одіж своїм огидним слизом. Через її величезні розміри мені здавалося, що такої мерзенної тварини я не бачив ніколи. Проте я попросив Гламделкліч дозволити мені розправитися з нею самому і, дійсно, кількома влучними ударами весла витурив її з човна.
Але найбільшої небезпеки зазнав я в цім королівстві від мавпи, яка належала одному з кухарчат. Пішовши з дому чи то в гості, чи то в якихось інших справах, Гламделкліч зачинила мене на ключ у своїй світлиці. Був гарячий день, і вікно її кімнати, так само як вікна та двері великого ящика, де я мешкав, стояли відчинені навстіж. Сидячи коло столу і заглибившись у свої думки, я раптом почув, як хтось уліз через вікно й почав стрибати сюди й туди. Я злякався, але, не рушаючи зі стільця, визирнув зі свого ящика і побачив жваву тварину, яка, побігавши та пострибавши по кімнаті, надибала мій ящик і почала з великою приємністю та цікавістю зазирати у всі вікна та двері. Я забився аж у куток, але, наляканий мавпою, що роздивлялася на всі боки, не додумався заховатися під ліжко, що було б дуже легко зробити. Покрививши гримаси та погарчавши, мавпа, нарешті, вгледіла мене, простягла крізь вікно лапу, погралася зі мною, як кицька з мишею, і, хоч я й перебігав з місця на місце, намагаючись утекти від неї, впіймала мене за полу камзола (зробленого з місцевої, дуже товстої та цупкої тканини) й витягла з моєї кімнати. Вона поклала мене на свою праву передню лапу, як європейські мамки кладуть дитину, годуючи її груддю, а коли я почав пручатись, стиснула мене так, що я вирішив скоритися. Думаю, що вона вважала мене за сисунця зі своєї породи, бо раз у раз гладила лапою моє обличчя. Шум коло дверей, які, здавалось, відчиняли, перервав це заняття. Тварина миттю вистрибнула у вікно, через яке дісталася кімнати, і по ринві видряпалася на дах, біжачи на трьох лапах і тримаючи мене в четвертій. Я чув, як скрикнула Гламделкліч, побачивши, що мене заносить мавпа. Бідна дівчинка майже збожеволіла. В палаці вчинився переполох. Слуги побігли по драбини. Сотні людей у дворі бачили, як мавпа сіла на верх даху і, держачи мене, наче немовлятко, одною лапою, другою пхала мені в рот їжу, яку виймала з мішка за щокою, а коли я не хотів їсти, била мене. Переказували, що, бачачи таке, багато хто не міг утриматися від сміху, і я, слово честі, не закидаю їм цього, бо справді видовище для всякого, опріч мене, було досить кумедним. Дехто кидав угору каміння, сподіваючись улучити в мавпу, але це суворо заборонили, бо інакше мені провалили б голову.
Нарешті принесли драбини, і по них полізло кілька людей. Побачивши себе оточеною з усіх боків і зрозумівши, що втекти на трьох лапах їй не пощастить, мавпа залишила мене на даху, а сама побігла геть. Я опинився на висоті п"ятисот ярдів, кожної хвилини чекаючи, що мене скине вітром або я скочуся сам від запаморочення, і сидів там, аж доки на дах видерся один з челядників моєї няньки — бравий хлопець — і, поклавши мене в кишеню штанів, щасливо зійшов на землю.
Усяка погань, що її мавпа напхала мені повен рот, заважала дихати, і тільки після того, як моя нянька витягла її голкою і мене знудило, я відчув значне полегшення. Проте кляте створіння так пом"яло в своїх обіймах усе моє тіло, що я зовсім заслаб і мусив два тижні пролежати в ліжку. Король, королева і двір щодня посилали довідатися про моє здоров"я, а її величність кілька разів навіть відвідала мене. Мавпу вбили і видали наказ, що забороняв тримати цих тварин близько від палацу.
Одужавши, я пішов подякувати королю за його ласку, і його величність зволив багато сміятися з моїх пригод. Він запитував, про що саме я думав, як лежав у мавпячих лапах; як подобалося мені її частування та чи свіже повітря не підохочувало мене їсти. Йому цікаво також було знати, що зробив би я в такому випадку в Європі. Я відповів його величності, що в нас немає мавп, крім привезених, як дивинки, з чужих країн і таких маленьких, що я сам подолав би дюжину їх, якби вони насмілилися напасти на мене. А щодо жахливої тварини, з якою я оце мав справу (мавпа і справді-таки була зі слона завбільшки), то, якби я не розгубився трохи з несподіванки, а вдарив її ножем (говорячи це, я прибрав лютого вигляду й поклав руку на кортик), коли вона просовувала лапу в мій ящик, і завдав би їй, може, такої рани, що вона б утекла якнайшвидше. Говорив я це рішучим тоном людини, яка боїться, щоб її мужність не взяли під сумнів. Але промова моя тільки викликала голосний сміх, від якого, незважаючи на всю пошану до його величності, не могли втриматися присутні. Це навело мене на думку про марну спробу здобутися на повагу з боку тих, що живуть в умовах, які аж ніяк не можна рівняти до наших. А мораль моєї поведінки дуже часто ставала для мене ясною по моїм поверненні до Англії, де який-небудь нікчемний, поганий шахрай, не маючи ні благородного походження, ні особистих заслуг, ні дотепності, ні здорового глузду, пиндючиться та пнеться стати на рівну ногу з найвидатнішими особами королівства.
Щодня смішив я двір якою-небудь своєю пригодою, і Гламделкліч, хоч як любила мене, безжально оповідала королеві про мої витівки, що, на її думку, могли потішити її величність. Одного разу, коли дівчинка була не зовсім здорова, вихователька взяла її подихати свіжим повітрям миль за тридцять від міста. Коло стежки в полі вони вийшли з карети, Гламделкліч поставила на землю мій подорожній ящик, і я вийшов з нього погуляти. На стежці лежала купа коров"яку, і мені заманулося показати свою спритність, перестрибнувши через неї. Я розігнався, але, на нещастя, зробив закороткий стрибок і занурився в купу гною по коліна. Тільки з великими труднощами пощастило мені видобутися звідти, і один із лакеїв якомога старанніше обтер мене своєю хусточкою, бо я страшенно забруднив свій одяг. Гламделкліч не випускала вже мене з ящика, доки ми не повернулися додому, де про цю подію незабаром дізналася королева, а лакеї розголосили її серед придворних, і кілька днів усі там сміялися з мене.
Розділ VI
Буваючи зазвичай двічі чи тричі на тиждень у спальні короля під час його вставання, я часто бачив його в руках у цирульника, і спершу це видовище наганяло на мене жах, бо їхні бритви майже вдвоє більші від наших кіс. (За звичаєм своєї країни король голиться лише двічі на тиждень.) Одного разу я попросив цирульника дати мені змилки і вибрав звідти сорок чи п"ятдесят найцупкіших волосинок. Потім зі скіпки дерева я вирізав спинку гребінця; найменшою, яку міг знайти в Гламделкліч, голкою просвердлив на однаковій відстані дірочки в ній і, вставивши обстругані моїм ножем волосинки, зробив цілком пристойний гребінець, який дуже мені придався, бо зубці мого так поламалися, що він був майже непридатним. Не знаю, чи міг би який-небудь тамтешній майстер виконати таку делікатну роботу.
Це навело мене на думку про розвагу, якій я присвятив багато часу. Королевиній покоївці я доручив збирати для мене волосся з гребінця її величності й невдовзі мав його чимало. Порадившись із моїм приятелем-столяром, який мав загальний наказ виконувати мої дрібні завдання, замовив йому зробити снасті двох стільців, не більших за ті, що були в моєму ящику, і просвердлити в рамах спинок та сидінь невеликі заглиблення. У них я, на зразок англійських стільців, закріпив найцупкіші із зібраних мною волосинок. Закінчивши цю роботу, я презентував стільці її величності, що поставила їх у своїм будуарі й показувала як дивину; вони й справді дивували всіх, хто їх бачив. Королева дуже хотіла б, аби я сів на один із цих стільців, але я завжди рішуче відмовлявся, кажучи, що радше помру найгіршою смертю, ніж насмілюсь торкнутися низькою частиною свого тіла дорогоцінного волосся, яке нещодавно прикрашало голову її величності. З того ж таки волосся я, маючи хист механіка, виплів гарненького маленького гаманця футів із п"ять завбільшки, із золотими ініціалами королеви на ньому і, з дозволу її величності, подарував його Гламделкліч. Правду сказати, годився він тільки для показу, бо не витримав би ваги великих монет, і через це Гламделкліч носила в ньому іграшки, які так люблять дівчатка.
Король дуже кохався в музиці, і при дворі часто влаштовували концерти[47]. Приносили іноді на них і ящик зі мною та ставили його на стіл. Шум від інструментів, проте, заважав мені розрізняти окремі ноти, і я закладаюся, що, коли б звели докупи всі барабани та сурми цілої нашої армії та заграли б на них під самими вашими вухами, гомін не був би більшим. Я, звичайно, просив поставити мій ящик якомога далі від виконавців, зачиняв вікна та двері, запинав завіси, і тоді музика здавалася мені не такою вже й неприємною.
Замолоду я трохи вчився грати на спінеті[48]. Цей інструмент стояв у кімнаті Гламделкліч, і двічі на тиждень до неї приходив учитель музики. Я назвав інструмент спінетом, бо він нагадував його виглядом і грали на ньому так, як і на спінеті. Мені спало на думку розважити короля й королеву, загравши їм англійських пісень на цьому інструменті. Виявилося, проте, що це не дуже легка річ: спінет мав близько шістдесяти футів завдовжки, а кожна клавіша була з фут завширшки. Розвівши руки, я міг охопити їх не більше п"яти, а щоб видобути хоча б слабенький звук, мусив щосили вдарити клавішу кулаком. Тоді я виміркував інше. Знайшовши дві круглі палички, розміром зі звичайну булаву, я обтягнув товщі кінці їх мишачою шкуркою, щоб не побити клавіш і разом із тим щоб не переривався звук. Коло спінета розмістили лаву, футів на чотири нижчу від клавіатури, і поставили мене туди; бігаючи по ній якомога швидше, я вдаряв булавами по білих клавішах і спромігся заграти джиґу, чим завдав чималої втіхи їх величностям. То була найважча з будь-коли роблених мною фізичних вправ, та й міг я ударяти тільки по шістнадцяти клавішах, а, значить, не міг заразом грати на басах та у верхньому регістрі, як роблять усі артисти, і це вельми шкодило моєму виконанню.
З наказу короля, що, як я казав раніш, був дуже розумним монархом, мене в моєму ящику часто приносили до нього в кабінет і залишали на столі для письма. Далі він пропонував мені винести один із моїх стільців, садовив мене на комод, ярдів за три від себе, і тоді його обличчя було врівні зі мною. У такий спосіб відбулась не одна моя з ним розмова. Одного дня я насмілився сказати його величності, що зневага, з якою він ставиться до Європи й решти світу, не відповідає високим якостям його розуму. Розумові ж бо здібності, вів я далі, зовсім не пов"язані зі зростом, і в нашій країні ми спостерігаємо, що найросліші люди, як правило, бувають обдаровані найменшим розумом. Адже й серед комах бджоли й мурахи вславилися своєю працьовитістю та розсудливістю, а набагато більші за них тварини не мають таких здібностей. Та і я сам, додав я, незважаючи на свій зріст, сподіваюся ще пожити й зробити якусь важливу послугу його величності. Король уважно вислухав мої слова і після того змінив на краще свою думку про мене. Він просив описати йому якнайдокладніше державний лад Англії, бо, хоч монархи, як правило, і люблять звичаї своєї країни (так гадав він про інших монархів на підставі наших попередніх розмов), але він охоче дізнався б про все, що варто наслідувати.
Уяви ж собі, люб"язний читачу, як я хотів тоді володіти красномовністю Ціцерона або Демосфена, що дала б мені змогу вшанувати чесноти моєї любої батьківщини стилем, гідним її заслуг і значення у світі.
ebooksa