Мандри Гуллівера

Я спромігся змусити його взяти тільки зуб одного лакея, помітивши, що його він розглядав з особливою цікавістю, очевидно, вражений ним. Він прийняв його з подякою, більшою, ніж була варта ця дрібничка. Недосвідчений хірург помилково видер його в одного з Гламделклічевих слуг, що мучився зубами, але зуб той виявився найздоровішим у його роті. Я почистив його й заховав собі в комод. Зуб мав близько одного фута завдовжки і чотири дюйми в діаметрі.

Капітана дуже задовольнило моє просте оповідання, і він висловив надію, що по повороті до Англії я зроблю послугу цілому світові, виклавши свої слова на папері й оголосивши їх друком. На це я відповів, що, на мою думку, в Англії забагато книг про мандри; що ніщо тепер не може здатися незвичайним, і це змушує мене підозрювати, що дехто з авторів зважає на істину менше, ніж на свої власні вигоди, або честолюбство, чи на розвагу неосвічених читачів; що історія моя міститиме мало чого, крім звичайних подій, і не буде прикрашена тими описами дивовижних рослин, дерев, птахів та інших тварин або варварських звичаїв та ідольства дикунів, яких рясно в більшості творів сучасних письменників. Проте я подякував йому за добру думку про мене й пообіцяв обміркувати цю справу.

Здивований моєю манерою кричати розмовляючи, містер Вількокс спитав, чи не глухі там часом король з королевою. Я пояснив, що протягом двох років не говорив інакше, і так звик до цього, що тепер голоси його і матросів здаються мені шепотінням, хоч я й добре розбираю всі слова. Говорячи ж там, я скидався на людину, що розмовляє на вулиці зі співбесідником, який стоїть на дзвіниці, і винятком були випадки, коли мене ставили на стіл або хтось тримав мене на руці. Я сказав йому, що помітив іще одну річ: коли я вперше ступив на корабель і мене оточили матроси, всі вони здалися мені найнікчемнішими створіннями, яких я досі бачив. І дійсно, живучи в тім королівстві, я ніколи не наважився глянути на себе в дзеркало, бо очі мої так звикли до величезних речей, що порівняння їх із собою викликало неприємне відчуття власної мізерності. На це капітан сказав, що помітив, як вечеряючи я на все дивився з подивом і часто, здавалося, стримував посмішку. Він не знав, чим це пояснити, і скидав на деякий розлад у моєму мозку. Я ствердив це і сказав, що не міг триматися інакше, бачачи таріль із срібний трипенсовик завбільшки; свинячий окіст — на один ковток; келих, менший за шкаралупу горіха, і таке інше. Бо хоч королева й наказала забезпечити мене, поки я служив їй, усім потрібним маленького розміру, але уявлення мої відповідали тому, що мене оточувало, і я не помічав, що я малий, так само, як люди не помічають своїх вад. Капітан добре зрозумів мій жарт і весело відповів англійським прислів"ям, сказавши, що очі мої більші, ніж моє черево, бо він не помітив у мене гарного апетиту, хоч я й постував цілий день. Жартуючи і далі, він заявив, що охоче дав би сто фунтів, аби побачити мою кімнату в дзьобі орла тоді, як вона падала з такої висоти в море. То, мовляв, було найдивовижніше видовище, гідне щоб його описали й передали майбутнім сторіччям. Порівняння з Фаетоном[52] виникло само собою, і він не міг утриматись од нього, чим не дуже підлестив мене.

Ідучи з Тонкіна[53], корабель повертався до Англії і був тоді на 44° північної широти й 143° східної довготи. Але через два дні по зустрічі зі мною судно потрапило в смугу пасату і довгий час ішло на південь уздовж Нової Голландії[54], а тоді на вест-зюйд-вест і зюйд-зюйд-вест, доки не обпливло мису Доброї Надії. Подорож наша була дуже щасливою, і я не втомлюватиму читача описом її. Капітан заходив до одного чи двох портів, посилаючи туди шлюпки по провізію та свіжу воду, але я ні разу не сходив з корабля, доки 3 червня 1706 року, тобто через дев"ять місяців по моїй втечі, ми не прибули до Даунса.

Я пропонував капітанові сплатити за переїзд моїм багажем, але він не взяв і фартинга. Ми розлучилися великими приятелями, і я взяв з нього обіцянку відвідати мене в Редріфі. Я найняв за п"ять шилінгів коня з провідником, позичивши ці гроші в капітана.

Дорогою я думав, що знову опинився в країні ліліпутів — такими маленькими здавалися мені будинки, дерева, худоба й люди. Боячись розчавити кожного перехожого, я голосно гукав до них і наказував відійти вбік, поки проїде моя карета. Разів зо два моя нахабна поведінка викликала обурення, і мені ледве не розтрощили голову.

Коли я прибув до мого будинку, про який змушений був розпитувати, й один із слуг відчинив мені двері, я нахилився до землі (немов гусак під ворітьми), щоб не стукнутись об одвірок. Цілуючись із дружиною, я зігнувся аж до її колін, щоб вона могла досягти моїх уст. Дочку, яка стала навколішки, щоб благословитись, я спершу не помітив, бо призвичаївся задирати голову й здіймати очі футів на шістдесят угору, а потім хотів підняти її одною рукою за поперек. На слуг і двох-трьох знайомих, що під той час були в нас, я дивився згори вниз, неначе велетень на пігмеїв. Жінці я дорікав за скнарість, бо мені здавалося, що вона з донькою звелися нанівець. Одне слово, я поводився так незвичайно, що всі вони, як капітан, побачивши мене вперше, вирішили, що я збожеволів. Згадую тут про це, як про зразок великої сили звички та забобонів.

Згодом я порозумівся і з родиною, і з приятелями, але жінка сказала, що ніколи більше не пустить мене подорожувати морем. Проте лиха доля мала наді мною сильнішу владу. Читач дізнається про це далі, а я тим часом закінчу другу частину моїх нещасливих мандрів.

Жаління Гламделкліч, що загубила Грілдріга

Пастораль Улюблену згубивши грашку, бідна Гламделкліч Стогнала, плакала й розпачувала день і ніч. Англійська жодна міс ніколи так не сумувала, Як білочку свою або горобчика втрачала. Відклала дівчинка нескінчену мережку вбік, Встромила голку в ліжечко, де спав колись Грілдріг, Руками сплеснула і ляльку упустила долі, Що, брязнувши, аж загула, як велетень з Гілдгола. То плаче дівчина, неначе в лісі виє хуга, То стиха хлипає, немов корова мука; Проте ж лишається хороша і в такім відчаї. її скуйовджене волосся й сліз гірких ручаї Нагадують укриту очеретом стріху хліва, Що з неї, ніби водоспад, дзюрком дзюрить залива. Даремно в домі всі вона щілинки обшукала Та в кожну шпарочку в підлозі пильно зазирала. «Невже ж ото на це, — у розпачі вона голосить, — Побіля тебе день при дневі ставила я оцет, По вінця кислою наллявши пляшку рідиною? Ти в ній рибалив, і округ твого гачка юрбою Звивались, гробаком принаджені із перчаківки, Дрібні страхіття, що їм оцет править за домівку. Напевне, в озері отім Грілдріг мій утопився». Все з пляшки вилила, та в ній ніхто не об"явився. «Не помогла тобі твоя відвага — каже, — Грілі. Мале, слабке створіння мусило скоритись силі. Тремтіла я, як часом наближався ти до кицьки Або поблизу нас гуляли в креймахи хлопчиська І круглі камінці круг тебе роями летіли (Для хлопців — камінці, для тебе — величезні брили): І я наважилась на юнака тебе сповірить! Хіба пажам тим легковажним можна вірить? Зіпсований двірським життям і ласий на грошву, Він лордівні якійсь спродав цю забавку живу. А, мабуть, злосливий жартун тебе пошматував І, наче мусі крильця, руки й ноги відірвав. По Бробдінгнегу буду я й тепер бродити, Але тебе не стану вже додому приносити; Бо хто простежити очима здатний путь вітрів? Хіба знайти я можу прослідки, де ти ступив? Чи не блукаєш ти, наляканий і сумовитий, В гущавині зеленій, на камінні моховитім? Чи, послизнувшися, не покотився ти з поганки Й понівечений десь лежиш, мов після прочуханки? А може, відпочить схотів, в троянді влаштувавшись Або в пушку м"якенькому бросквини заховавшись? Чи то у золотистому козельці він лежить, Чи то у чорнобривці оксамитнім міцно спить, Ти покажи мені, о, Флоро, тую любу квітку, Що Грілі мій узяв собі за запашну бесідку. Та ба! Тебе чи не занесли в інший бік думки? Ввижаються тобі кохання й крихітки-жінки; Твої пігмеї-діти, масенька твоя дружина, Надібочки, з яких пишається твоя родина: Цяцькові вікна, двері, зали всі у коминках — Не більші розміром, ніж чашечки у щільниках. Невже то задля них ти, Грілі, з нами розлучився І в путь далеку в лушпайці від боба пустився? Невже ж у ящичку твоїм, якщо тепер він в морі, Додому, Грілі, я тебе не принесу ніколи? Невже тебе я на руці своїй вже не побачу? Долоні лінії ти перестрибував обачно І, ледве будучи такий на зріст, як п"ядь дитини, Наслідував усі манери справжньої людини. Годинника мені накручувать ніхто не стане, Немов матрос, що кітву витягає кабестаном. А як же зграбно ніс він з чаєм блюдечко собі! Дійницю молочарка так несе на голові. Як із кліщами, що сир точать, бився він сміливо! І як його вони боялися — то просто диво!» Тут ніжний голос дівчині нещасній увірвався, І гук його, мов з рупора, уже не розлягався. Бурхливо плаче Гламделкліч і очі тре попухлі, На сонце схожі під туман — червоні дуже й круглі. Не марнотрать своїх ти сліз; вони більш придадуться, Коли над доршем ньюфаундлендським річкою проллються. Чудово рибу збереже ропа міцна, солона, І їстимуть твою журбу в Європі по салонах.

Частина третя

Подорож до Лапути, Белнібарбі, Лагнегу, Глабдабдрібу та Японії

Розділ І

Автор вирушає у свою третю подорож. Його беруть у полон пірати. Злосливість одного голландця. Прибуття автора на острів. Його беруть до Лапути.

Прожив я вдома не більше десяти днів, коли до мене завітав капітан Вільям Робінсон, корнуелець, командир великого корабля на триста тонн «Добра Надія». Раніше я служив хірургом на іншому судні, що в четвертій частині належало йому, як власникові, і відбув з ним подорож до Леванту. Він завжди поводився зі мною більше як з братом, ніж як із молодшим офіцером, і, почувши про мій приїзд, прийшов, я думаю, просто з приязні, бо при першій зустрічі нашій все було лише так, як буває в друзів, що один із них довгий час був відсутній. Згодом Робінсон став учащати до нас і одного разу, висловивши задоволення бачити мене в доброму здоров"ї, спитав, чи влаштувався я вдома довічно, і додав, що через два місяці відпливає до Ост-Індії, і по багатьох компліментах моїм здібностям запропонував посаду суднового хірурга. Він обіцяв призначити мені подвійну платню, дати в поміч ще одного лікаря та двох лікарських помічників і згоджувався навіть зумовити на письмі, що слухатиметься мене як рівного, бо з досвіду знає, що в морських справах я розуміюсь, принаймні, так, як і він сам.

Капітан говорив багато приємних мені речей; і, знаючи його за цілком порядну та чесну людину, я не міг йому відмовити; та й, незважаючи на все перетерплене лихо, моя жадоба бачити світ була не меншою, ніж будь-коли. Залишалось умовити мою дружину, і я дістав-таки її згоду, спокусивши матеріальними вигодами, які ця подорож обіцяла її дітям.

Ми відпливли п"ятого серпня 1706 року і 11l квітня 1707 прибули до Форту Святого Георга[55]. Простоявши там три тижні, щоб дати перепочинок екіпажеві, серед якого було багато хворих, ми вирушили на Тонкін, де капітан вирішив пробути деякий час, бо замовлений ним крам не був іще готовий і навряд чи міг бути висланий йому раніше, ніж через кілька місяців. Щоб хоч би частково повернути витрати, заподіяні цією вимушеною стоянкою, він купив великий баркас, навантажив його різним добром, яким тонкінці зазвичай торгують із сусідніми островами, відрядив на нього чотирнадцять матросів, з яких троє були тубільці, призначив мене командиром баркаса і доручив торгувати крамом два місяці, доки справи затримуватимуть його в Тонкіні.

Не пропливли ми під парусами і трьох днів, як почався величезний шторм, що п"ять днів гнав нас на норд-норд-ост, а потім на схід. Далі буря вщухла, і почало розпогоджуватись, але ввесь час подував чималий вітерець із заходу. На десятий день за нами погналися два піратські судна і скоро наздогнали нас, бо мій баркас, занадто завантажений, глибоко сидів і ми йшли дуже повільно та нездатні були захищатися.

Порівнявшися з нами майже водночас, капітани з обох суден на чолі своїх людей як навіжені скочили на баркас, де всі, з мого наказу, лежали ниць. Тоді вони пов"язали нас міцними мотузками і, поставивши вартових, кинулися обшукувати судно.

Серед них я помітив одного голландця, який, хоч і не був капітаном жодного з кораблів, все ж, очевидно, мав деякий авторитет. З нашого вигляду впізнавши в нас англійців, він забелькотів поганою англійською мовою і заприсягався, що прив"яже нас спиною один до одного та повикидає всіх у море. Я досить добре розмовляв по-голландському і просив його, зваживши на те, що ми християни і протестанти та ще з дружньої держави, ублагати капітана зглянутись на нас. Це й зовсім розлютило голландця, який, повторивши свої загрози, повернувся до товаришів і з великим запалом почав говорити щось, гадаю, японською мовою, раз у раз повторюючи слово «кристіанос».

Більшим піратським судном командував капітан-японець, який говорив трохи голландською мовою, але дуже недосконало. Підійшовши, він поставив мені кілька запитань і, діставши на них відповідь у дуже приниженому тоні, сказав, що «ми не помремо». Низько вклонившися капітанові, я звернувся до голландця і сказав йому, що мені боляче бачити в язичника більше милосердя, ніж у свого ж таки брата-християнина. Та незабаром мені випало каятися за ці нерозумні слова, бо клятий нечестивець, не спромігшись умовити капітанів кинути мене в море (на це вони, обіцявши вже, що я не помру, не могли погодитись), наполіг таки на карі, що кожному здалася б гіршою за смерть. Матросів моїх розподілили нарівно між обома кораблями, а на баркас призначили нову команду. Мене вирішили залишити в невеликому човні з парою весел, парусом і харчем на чотири дні. Японець-капітан зі своїх власних запасів ласкаво подвоїв мою пайку і не дозволив нікому обшукувати мене. Коли я сідав у човен, голландець, стоячи на палубі, обкладав мене найжахливішими лайками та прокльонами, які тільки міг знайти у своїй мові.