Твори у дванадцяти томах. Том третій

Джек Лондон Твори у дванадцяти томах. Том третій

До третього тому ввійшли роман «Морський Вовк» (Нью-Йорк, 1904) і повісті «Гра» (Нью-Йорк, 1905) та «Білозуб» (Нью-Йорк, 1906).

2013-03-11 uk en Дмитро Лисиченко Юрій Лісняк Федір Яцина Ольга Сенюк Вероніка Гладка Катерина Корякіна MVV http://kompas.co.ua doc2fb, ImageFB2, FictionBook Editor Release 2.6 2013-03-11 iro4ka_skin, http://kompas.co.ua 2B7554DB-B6DA-4C90-B8A9-32379D801BA1 1.0 "Дніпро" Київ 1969 ДЖЕК ЛОНДОН Сочинения, т. 3 (На украинском языке) Видавництво «ДНІПРО», Київ, Володимирська, 42. Редактор Р. І. Доценко Художник I. П. Хотінок Художній редактор В. В. Машков Технічний редактор О. I. Дольницька Коректор О. Т. Супруненко Виготовлено на Харківській книжковій фабриці ім. М. В. Фрунзе Комітету по пресі при Раді Міністрів УРСР, Харків, Донець-Захаржевська, 6/8. Здано на виробництво 17/І 1969 р. Підписано до друку 26/VІ 1969 р. Папір № 1. Формат 84x108 1/32. Фізичн. друк. арк. 14,75. Умовн. друк. арк. 24,78 + 2 вкл. Обліково-видавн. арк. 26,614. Ціна 1 крб. 4 коп. Замовл. 9-44. Тираж 35 000.

Джек Лондон

ТВОРИ У ДВАНАДЦЯТИ ТОМАХ

ТОМ ТРЕТІЙ

Роман і повісті

^©   _{http://kompas.co.ua  — україномовна пригодницька література}

РЕДАКЦІЙНА КОЛЕГІЯ:

Дмитро Затонський, Віталій Коротич, Микола Лукаш, Василь Мисик, Тетяна Якимович

МОРСЬКИЙ ВОВК

Роман

РОЗДІЛ І

Я не знаю, з чого почати. Іноді жартома я думаю, що в усьому винний Чарлі Ферасет. У нього була дача в Міл-Велі, під горою Томалпайс. Жив він там лише взимку, коли приїздив туди відпочити й почитати на дозвіллі Ніцше та Шопенгауера. Коли наставало літо, він знову повертався до міста, щоб працювати не покладаючи рук у духоті й пилюці. Я мав звичку відвідувати його щосуботи після полудня й залишатися в нього до понеділка. Коли б у мене не було цієї звички, я б не опинився того пам"ятного січневого понеділка в бухті Сан-Франціско.

Не можна сказати, що судно, на якому я плив, було ненадійне: «Мартінес» робив лише четвертий чи п"ятий рейс на переправі між Саусаліто та Сан-Франціско. Справа не в цьому. Небезпека крилася в густому тумані, що навис над бухтою, хоч мене, людину суходолу, він мало лякав. Справді, я пригадую, як спокійно я вмостився на палубі, просто під стерновою рубкою, і таємничість сірого туману опанувала мою уяву. Віяв свіжий бриз, і я довгенько був самотній серед вогкої півтемряви, — хоч і не зовсім, правда, бо неясно відчував присутність стерничого чи ще когось, чи не капітана, у скляній будці в мене над головою. Пригадую, я сидів і розважав про вигоди розподілу праці: мені не потрібно вивчати тумани, вітри, припливи та відпливи і взагалі мореплавство, аби відвідати свого приятеля, що живе по той бік затоки. Як це добре, думав я, що люди мутять спеціалізуватися. Штурман і капітан знаються на своїм ділі, і знання їхні служать багатьом тисячам людей, що так само, як і я, не знають ні моря, ні мореплавства. З другого боку, замість витрачати енергію на вивчення багатьох предметів, я мав можливість зосередити її на вивченні того, чим я цікавлюся, наприклад: яке місце посідає Едгар По в американській літературі. Між іншим, так називалася моя стаття у свіжому числі журналу «Атлантика». Піднявшись на корабель і проходячи по салону, я задоволено відзначив, що один огрядний добродій читає «Атлантику» якраз на сторінці, де надруковано мою статтю. Знову ж таки, це лише завдяки розподілові праці та спеціальним знанням штурмана й капітана цей огрядний добродій мав змогу читати мою спеціальну статтю про Едгара По, поки його перевозили з Саусаліто до Сан-Франціско.

Якийсь червонолиций чоловік грюкнув дверима салону і загупав ногами по палубі, урвавши мої думки. Я саме обмірковував тему своєї нової статті, яку я хотів назвати «Необхідність свободи. В обороні митця». Червонолиций чоловік зиркнув у бік стернової рубки й повів очима навколо, вдивляючись у туман. Потім прошкандибав по палубі туди й назад (він, либонь, був на протезах) і зупинився біля мене, широко розставивши ноги. На його обличчі сяяла усмішка. Я не помилився, подумавши, що ця людина все своє життя прожила в морі.

— Від такої гидкої погоди люди передчасно сивіють, — сказав він, ледь кивнувши головою в бік стернової рубки.

— А мені здається, тут нема нічого складного, — відповів я. — Це просто, як двічі по два — чотири. Компас показує напрямок, а віддаль і швидкість відомі. Я сказав би, що це звичайнісінька арифметика, та й годі.

— Нічого складного! — перекривив мене чоловік. — Просто, як двічі по два — чотири! Звичайнісінька арифметика!

Тут він якось підтягся, відкинувся назад і зміряв мене поглядом.

— А що ви знаєте про відплив, що рветься тут крізь Золоті Ворота? — запитав або, радше, гримнув він. — Або швидкість течії? А як відносить, га? Ось прислухайтеся. Чуєте? Це дзвонить буй. Ми йдемо просто на нього. О, бачте, міняють курс

Із туману долинув сумний дзвін. Я помітив, як стерничий хапливо закрутив штурвалом. Щойно бемкання дзвона чулося спереду, а тепер воно долинало вже збоку. Раптом хрипко заревів наш свисток, час від часу чути було й інші свистки, що долітали крізь туман з усіх боків.

— Якийсь пароплав, — сказав червонолиций, показуючи праворуч, звідки було чутно свистки. — А там що? Чуєте? Сурмлять у ріжок. Певно, якась шаланда. Гей, ви там, на шаланді, не ловіть гав! Так я й знав! Тепер хай попокрутяться!