Там, де річка пливла між крутоярих скель, він перебирався кручею позад них, коли ж дорогою траплялися струмки та річечки, що впадали в головну річку, він або перепливав через них, або переходив убрід. Часто, коли він біг надбережною кригою, вона проломлювалася під ним, він завалювався в воду і ледве-ледве видряпувався на берег. І повсякчас сподівався він натрапити на слід богів, де вони пристануть до берега і рушать у глибину країни.
Розвинений вище за середній рівень своєї породи, Білозуб не міг, проте, уявою сягнути до протилежного берега Макензі. Йому не спадало на думку, що ті сліди, яких він шукав, можуть бути там. Пізніше, коли б він постаршав, порозумнішав, більшого набрався подорожнього досвіду й краще запізнався із слідами та річками, — тоді, може, це йому й спало б на думку. А тепер він біг навмання за водою своїм берегом Макензі і ні на що інше не зважав.
Він біг цілісіньку ніч, натикаючись потемки на всякі перепони та перешкоди; але все це тільки затримувало його, анітрохи не лякаючи. На полудень другого дня, коли він пробіг без упину тридцять годин, навіть Білозубові залізні м"язи втомились, і лише завзятість тримала його на ногах. До того ще він не раз поринав у холодну воду та сорок годин нічого не їв і охляв з голоду. Його чудова шерсть покрилася брудом, широкі підошви лап стали забиті й закривавлені. Він почав кульгати, і дедалі все дужче. Немов цього було не досить, ще й небо заволокло хмарами, і пішов сніг — густий, м"який і мокрий. Він застилав землю, прикривав усі нерівності грунту, і Білозубові, що лапи його розповзалися по снігу, бігти стало й зовсім тяжко.
Сивий Бобер лаштувався отаборитись цієї ночі на другому березі Макензі, бо саме там мали полювати. Але Клу-Куч, його жінка, ще завидна випадково вгледіла на протилежному березі лося, що прийшов на водопій. Отож якби лось не зійшов до річки, якби Міт-Са через снігопад не відхилився від правильного напряму, якби Клу-Куч не завважила лося, а Сивий Бобер не підстрелив його вдалим пострілом з рушниці, — всі подальші події склалися б зовсім інакше. Сивий Бобер не отаборився б на цьому березі Макензі, Білозуб побіг би далі, і або загинув би в дорозі, або пристав би до своїх диких братів і до кінця своїх днів був би вовком.
Стояла ніч. Сніг сипав ще густіший, і Білозуб, попискуючи, шкутильгаючи й спотикаючись, вибіг на свіжий слід. Такий свіжий був цей слід, що він одразу його впізнав, і, заскавучавши з радості, нетерпляче побіг ним, убік від берега до лісу. Знайомі табірні звуки долинули до його слуху. Він побачив полум"я багаття, Клу-Куч, що куховарила, Сивого Бобра, що присів коло вогню навпочіпки і їв кавалок сирого сала. В людей є свіже м"ясо!
Білозуб був певен, що дістане доброго прочухана. Він зіщулився і трохи навіть наїжився на цю думку, проте побіг далі. Він боявся цього ненависного прочухана. Але він знав також, що грітиметься біля вогню, буде під захистом богів і матиме товариство собак, — щоправда ворожих, та все ж товариство, і збудеться вже самотності.
Він підповзав до вогню плазом, на животі. Сивий Бобер побачив його й перестав жувати сало. Білозуб повз помалу, всією своєю істотою виявляючи улесливу сумирність і покору. Він повз просто до Сивого Бобра і що ближче, то все повільніш. Добувшись нарешті до нього, він ліг господареві коло ніг, самохіть і тілом і душею здаючись таким чином на його ласку. Він із своєї волі прийшов до людського вогню і покорився людині. Білозуб аж тремтів, сподіваючись неминучої покари. Рука над ним ворухнулася. Він зіщулився перед близьким ударом. Але рука не вдарила. Тоді він глянув крадькома вгору. Сивий Бобер розломив сало навпіл! Сивий Бобер одну половину простягнув йому! Дуже обережно й навіть підозріливо Білозуб спочатку обнюхав його, а тоді з"їв. Індіянин гукнув, аби принесли м"яса, й відганяв собак, поки вовчук не з"їв його. Наїджений і задоволений, ліг Білозуб біля ніг Сивому Боброві й став дрімати, мружачись на яскравий вогонь. Він був спокійний і знав, що взавтра не доведеться вже йому безпорадно бігати в похмурому й мовчазному лісі — він буде в таборі з людьми, із своїми богами, що під їхню руку віддав він себе і що від них тепер він залежатиме.
ДОГОВІР
У половині грудня Сивий Бобер вирядився вгору по Макензі, взявши з собою Міт-Са і Клу-Куч. Куплені або позичені собаки провадили одні санки, в яких їхав він сам. Другими, меншими санками керував Міт-Са, і запряжено в них було молодих собак. Санки та й запряг були мало не іграшкові, однак Міт-Са почувався захоплено, бо це ж він починає вже працювати, як дорослий чоловік. Він учився поганяти й муштрувати собак, а вони теж призвичаювались ходити запряжені. Опріч того, його санчата ще й корисні були, бо на них наклали фунтів із двісті всякого збіжжя та харчу.
Білозуб бачив, як собаки працюють у збруї, і не дуже ремствував, коли його запрягали вперше. Йому наклали на шию підбитого мохом хомута, якого посторонками прив"язали до ременя, що проходив у нього попід грудьми й уподовж спини. До цього ременя кріпили довгого мотузка, яким Білозуб тягнув санки.
В запрягу було семеро собак. Всім їм сповнилось місяців по дев"ять-десять, і лишень Білозуб мав вісім місяців віку. Кожен з них прив"язаний був до санок окремим мотузком, а ці мотузки були різної довжини, один від одного коротший принаймні на довжину тіла собаки, і всі сходилися до кільця, закріпленого в передку санок. Самі санки, зроблені з міцної берестяної кори, не мали полозків. Загнутий догори передок не давав їм закопуватися в сніг. Завдяки такій будові санок вся вага лягала на більшу площу снігу, який розсипався кришталевим порохом. З тією ж самою метою рівномірнішого розподілу ваги собаки на кінцях своїх мотузків розходились віялом від передка санок, і жоден не біг слідом другого.
Такий запряг мав ще одну перевагу. Різні завдовжки мотузки перешкоджали заднім собакам гризти передніх, а передні, щоб напасти на заднього собаку, який біг на коротшому мотузку, мусили обертатись. При цьому нападник опинявся лице в лице перед супротивником, та ще й наражав себе на батіг погонича. Проте найголовніша вигода полягала в тому, що задній собака, наміряючись напасти на переднього, тягнув санки дужче, а що шпаркіш їхали санки, то шпаркіш біг і передній собака. Отож задній собака ніколи не міг його наздогнати. Що швидше біг один собака, то швидше біг і другий, та й усі собаки. І тим самим швидше посувалися санки. Отаким хитрим, лукавим способом людина збільшувала свою владу над тваринами.
Міт-Са схожий був на батька й затямив дещо з його сивої мудрості. Він давно завважив, що Ліп-Ліп переслідує Білозуба, але тоді Ліп-Ліп належав комусь іншому, і Міт-Са тільки іноді покрадьки шпурляв у нього каменем. А тепер, коли Ліп-Ліп став його собакою, він, щоб помститись на ньому, прив"язав його на кінці найдовшого мотузка. Це робило Ліп-Ліпа ніби передовиком і здавалось навіть почесним. Однак насправді нічого почесного тут не було, навпаки, замість того, щоб командувати зграєю й тримати її в покорі, він зробився об"єктом ненависті й нападів усіх собак.
Справа в тому, що задні собаки бачили Ліп-Ліпа завжди попереду себе, так наче він тікав від них, і бачили тільки його кудлатого хвоста й задні ноги, а це видовище далеко не таке страшне, як вискалені зуби й настовбурчена шерсть. Та й собаки самою будовою свого розуму такі, що, коли перед ними біжить інший собака, їм видається, немов він утікає від них, і в них зараз же виникає бажання за ним гнатися.
Тільки-но санки рушили, весь запряг погнався за Ліп-Ліпом, і так тривало цілий день. Ображений у своїй гідності й доведений до шалу, він кілька разів обертався до переслідників, але Міт-Са махав своїм тридцятифутовим батогом, сплетеним з оленячих кишок, Ліп-Ліпові щось обпікало морду, він повертався і біг далі вперед. Він не злякався б і всієї зграї, проте батіг був більше за те, що міг він винести. Йому залишалось тільки натягувати мотузка й тікати від зубів своїх товаришів.
Однак у заглибинах індіянського мозку крилися ще більші хитрощі. Щоб підсилити ворожечу собак до свого провідника, Міт-Са почав на очах у запрягу давати перевагу Ліп-Ліпові. Це збуджувало в них і заздрощі й ненависть заразом. Перед очима їм Міт-Са вділяв йому м"яса, але тільки-но йому. Вони просто казились, і лише батіг Міт-Са тримав їх на відстані, поки Ліп-Ліп їв. Коли м"яса й не було, то Міт-Са відганяв собак подалі, аби їм видавалося, що він годує Ліп-Ліпа.
Білозуб щиро взявся до роботи. Недурно він пройшов більшу відстань, ніж котрийсь інший собака, доки трапив до рук богів, і тепер добре розумів, що дарма противитись їх силі. До того ще повсякчасне переслідування від зграї спонукало його менше на неї зважати, аніж на людей. З тваринами він не приятелював. Кічі він майже забув, і йому зосталася тільки вірність богам, що їх він визнав за своїх владарів. Він працював ретельно, навчився дисципліни й став слухняний у роботі, вірний і покірливий. Це головні властивості присвоєних вовка та дикого собаки, а в Білозуба було їх навіть більше, ніж звичайно.
Спілкувався Білозуб і з собаками, але саме у ворожнечі й ненависті. Він не вмів з ними гратися, він знав тільки як гризтись, і таки гризся, віддячуючи їм у сто крат за всі рубці й покуси з того часу, коли передовиком був Ліп-Ліп. Але тепер Ліп-Ліп бував передовиком лише тоді, як тягнув мотузка й біг попереду своїх товаришів, а санки, підскакуючи, мчали за ним. У таборі він тримався ближче до Міт-Са, або до Сивого Бобра, або до Клу-Куч. Він не насмілювався відійти від ботів, бо звідусіль йому загрожували вискалені зуби, і він до краю мусив терпіти муку, якої сам завдавав колись Білозубрві.
Коли підупав Ліп-Ліп, то Білозуб міг натомість стати передовиком у зграї; але він був занадто похмурий і вовкуватий як на те. Він або не звертав уваги на своїх товаришів, або гризся з ними. Собаки вже уступалися йому з дороги, і жоден з них, навіть найсміливіший, не важився вкрасти в нього м"яса. Вони тільки хапались якнайшвидше з"їсти своє, щоб він часом не відібрав. Він добре засвоїв закон: придушуй слабшого й корись дужчому. З"їдав він свою частку як лише міг хутко. І кепсько доводилось тому собаці, що не встигав на цей час упоратися з своєю! Гарчання, вискал зубів, — і вже Білозуб доїдав його пайку, а собаці лишалося тільки виливати своє обурення перед байдужими зорями.
ebooksa