Траплялось, одначе, що котрийсь собака зчиняв бунт, але він хутко його втихомирював. Це було йому просто зайвою вправою. Він старанно охороняв своє становище й зубами відповідав на найменше зазіхання на нього. Гризлися звичайно недовго. Де вже могли собаки з ним упоратись! їх було покусано й заюшено кров"ю перше, ніж приходили вони до тями, і переможено ще перед тим, як вони по-справжньому починали битись.
Білозуб пильнував такої самої дисципліни в зграї, якої боги вимагали від них усіх. Жодної вільності не дозволялось. Він вимагав безмежної поваги до себе. Між собою собаки могли робити що завгодно, це його не обходило. Його обходило тільки те, щоб вони давали йому спокій, звертали йому з дороги, коли він з"являвся серед них, і в усьому визнавали його владу. Досить було котромусь із них підняти губу або наїжити шерсть, як він шалено наскакував на винного і немилосердно й люто доводив йому помильність його поводження.
Він був страшний тиран. Влада його була тверда мов криця. Він мстиво гнобив усе кволе. Недурно йому довелось провадити запеклу боротьбу за життя, коли ще він був малим цуценям і разом з матір"ю без нічиєї допомоги тримався, щоб не загинути в суворому оточенні Пустелі. І недурно він навчився так тихо ступати, коли близько проходив якийсь більший звір. Він гнобив кволого, але поважав дужого. І впродовж тривалої подорожі з Сивим Бобром він тихо ступав, коли бував серед дорослих собак у таборах чужих людей, яких вони спобігали.
Минали місяці. Сивий Бобер усе ще подорожував. Від довгої дороги й ретельної роботи у запрягу Білозуб тільки дужчав, а його розумовий розвиток уже майже зовсім завершився. Він добре пізнав той світ, де жив. І погляди його були суворі й безкомпромісні. Довколишній світ брутальний і жорстокий, не мав цей світ тепла, і не було в ньому ні приязні, ні любові, ані лагідності.
Він не прихилився навіть до Сивого Бобра, який був, щоправда, бог, тільки жорстокий бог. Білозуб охоче визнав його владу, але вона мала за підставу перевагу в розумі та грубій силі. У самій істоті Білозуба щось потребувало такої влади, інакше він би не повернувся з Пустелі й не виявив своєї покори. Та були в його вдачі й інші глибини, які ніколи не виходили назовні. Привітне слово чи ласкавий дотик руки Сивого Бобра, може б, і знайшли в ньому відгук, проте Сивий Бобер ніколи не пестив його, ніколи не сказав йому привітного слова. Він не мав цього в звичаї. Його верховенство було жорстоке, він напував жорстоко, пильнував справедливості за допомогою дрючка, побоєм карав за провини, заслуги нагороджував не ласкою, а тільки тим, що не бив.
Отож Білозуб навіть не уявляв собі, яке щастя могла б йому дарувати рука людини. Людських рук він не любив і не довіряв їм. Правда, іноді вони давали йому їсти, але частіше вони робили боляче. Від них краще триматись якнайдалі. Вони шпурляли каміння, носили киї, дрючки, батоги, шмагали й кулачили, а коли й торкались, бува, до нього, то тільки щоб ущипнути, шарпнути, вдарити. В чужих селищах він здибався з дітьми й пізнав, що й їхні руки так само завдають гострого болю. Якось раз він мало не позбувся ока через одного карапуза, що ледве спинався на ноги. Білозуб скінчив на тому, що став дуже підозріливим до всіх дітей. Він просто не міг їх терпіти. Коли вони підходили ближче й простягали до нього руки, що від них тільки й сподівайся лиха, він утікав.
Одного разу, відповідаючи на лихо, заподіяне йому людською рукою, Білозуб мусив внести зміни в той закон, що навчав його Сивий Бобер, а саме, що вкусити бога — непрощенний злочин. Це трапилося в селищі на березі Великого Невільничого озера. Звичаєм усіх собак він подайся, щоб роздобути чогось попоїсти. Якийсь хлопчак рубав сокирою заморожену оленину, і окришки м"яса розлітались на всі боки. Білозуб спинився й став підбирати ті окришки. Хлопчак відклав сокиру і схопив великого дрючка. Білозуб устиг відскочити, саме вчас, щоб уникнути удару, але зараз же хлопчак порвався за ним. Білозуб не знав тутешньої місцини й опинився між двома наметами, притиснений до високого валу.
Бігти було нікуди. Єдиний вихід загородив хлопець, що з дрючком напоготові підступав до своєї загнаної в кут жертви. Білозуб оскаженів. У ньому ображене було почуття справедливості, він весь наїжився й гарчав. Він знав закон роздобування харчу: всі рештки м"яса, як от ці замерзлі кришки, діставалися тому собаці, що їх знаходив. Нічого поганого він не вчинив, не зламав закону, проте хлопець замірявся його побити. Білозуб ледве чи збагнув, як воно скоїлось. Це був напад чистого сказу, — все зчинилося так швидко, що й хлопчак не встиг нічого збагнути. В млин ока він уже розпростерся на снігу, а руку з дрючком було глибоко прокушено.
Але Білозуб знав, що він порушив закон богів. Він угородив зуби в священне тіло одного з них і не міг сподіватись нічого, крім страшної кари. Він утік до Сивого Бобра і скурчився йому біля ніг, шукаючи оборони, коли покусаний хлопчак та його родина прийшли вимагати кари злочинцеві. Проте мусили вони повертатись, не задовольнивши своєї помсти. Сивий Бобер, а так само й Міт-Са, і Клу-Куч — усі боронили Білозуба. Прислухаючись до сварки й спостерігаючи гнівні рухи, Білозуб зрозумів, що його вчинок виправдано. Отже, він дізнався, що є одні боги й інші, є його боги і є чужі, і що між ними велика відміна. Від своїх богів він мусить усе приймати: і правду і кривду однаково, але не повинен терпіти кривди від чужих богів. На неї він може відповідати зубами. Це також закон богів.
Не минуло й дня, як Білозубові довелося ближче познайомитись із цим законом. Міт-Са, збираючи в лісі хмиз, стрінув покусаного хлопчика, Міт-Са був сам, а з тим були інші хлопці. Зчинилася сварка, що завершилась бійкою. Хлопці напали на Міт-Са, і йому кепсько прийшлось. Удари сипалися на нього з усіх боків. Білозуб спочатку тільки дивився. То була справа богів, і його вона мало обходила. Потім він збагнув, що це ж б"ють Міт-Са, одного з його богів. Несподівано для нього самого, така лють його охопила, що він як скажений кинувся у вир колотнечі. За п"ять хвилин з поля бою порозбігалися геть усі супротивники, і дехто залишав по собі криваві сліди на снігу, — певний знак, що Білозуб попрацював зубами. Повернувшись до табору, Міт-Са розповів за пригоду, і Сивий Бобер наказав дати чимало м"яса Білозубові. А той, наївшись донесхочу, лежав коло вогню, куняв і думав про те, що закон ствердився.
По цьому Білозуб прийшов до закону власності й до свого обов"язку її боронити. Від оборони тіла свого бога до оборони його майна був один тільки крок, і він цей крок ступив. Те, що належало його богові, малося боронити супроти всього світу, хоч би навіть і кусаючи чужих богів. Такий вчинок сам собою блюзнірський, а до того ще й небезпечний: боги всемогутні, і годі собаці рівнятись до них. Проте Білозуб навчився відважно ставити їм чоло й запекло боротися з ними. Обов"язок переміг страх, і злодійкуваті боги мусили дати спокій майну Сивого Бобра.
Невдовзі Білозуб дізнався ще одне: той злодійкуватий бог звичайно бог полохливий, і кидається тікати від найменшої тривоги. Також Білозуб дізнався, що дуже короткий проміжок часу минає поміж тим, як він знімає тривогу, а на поміч йому приходить Сивий Бобер. І він зрозумів, що злодій тікає, боячись не його, а якраз Сивого Бобра. Білозуб не бив на сполох гавканням — він узагалі не вмів гавкати. У нього була інша метода. Він мовчки кидався на непроханого гостя й хапав його зубами. Через свою понуру й вовкувату вдачу з нього був дуже добрий сторож. Сивий Бобер навчав і виховував його саме для цієї мети. Зрештою Білозуб зробився ще лютішим і неприборканішим, ще вовкуватішим.
Минали місяці, і договір людини з собакою чимраз міцнішав. Це був давній договір, що його уклав перший вовк, який прийшов з Пустелі до людини. І, подібно до інших вовків та диких собак, своїх попередників, Білозуб сам виробив умови цього договору. Вони були дуже прості. За те, щоб мати собі живого бога в плоті й крові, Білозуб віддав свою волю. Харчі й тепло, захист і спілкування — ось те, що він мав від свого бога, а натомість — стеріг його власність, боронив йому тіло, працював на нього й корився йому.
Мати свого бога — це значить йому служити. Білозуб служив зі страху та з обов"язку, але не з любові. Що таке любов — він не розумів, бо ніколи її не зазнав. Кічі стала невиразним спогадом. Ще й більше — коли він залишив Пустелю і своє поріддя, передавшись людині, то тим самим пристав і на таку умову договору, яка не дозволила б йому покинути свого бога й піти за Кічі, навіть якби він її здибав тепер. Відданість людині була йому законом, вищим за любов до волі, до своєї породи й до своєї матері.
ГОЛОД
Тривала подорож Сивого Бобра скінчилась майже напровесні. Стояв квітень, і Білозубові якраз рік минув, коли він повернувся до старого селища і Міт-Са зняв з нього збрую. Ще він не дійшов свого повного розвитку, хоч після Ліп-Ліпа був найбільший серед собак-річняків. Від свого батька-вовка й від матері Кічі він успадкував силу та будову тіла, і вже мало не дорівнявся до дорослих собак. Але кремезним він ще не став. Тіло його було довге й струнке, і сила його полягала більше в гнучкості, аніж у вазі. Шерсть він мав сиву, чисто як у вовка, та й з вигляду його від вовка не можна було б відрізнити. Собача кров, що він дістав від Кічі, нічим не виявилась на його зовнішності, а тільки на формуванні його розуму.
Він снував по селищі і, спокійно вдоволений, упізнавав різних богів, відомих йому ще до подорожі. Знайомі були й собаки — і цуценята, що подорослішали, як і він, і дорослі, що вже не здавались такі великі й страшні, як перше. Він тепер майже перестав їх боятись і походжав серед них з виразною безтурботністю, і це відчуття було йому нове й приємне.
Колись Бесікові, старому сивому собаці, досить було тільки вискалити зуби, як Білозуб зараз же нишкнув і втікав чимдуж. Через цього Бесіка Білозуб спізнав був свою нікчемність, а тепер завдяки йому ж таки спізнав, наскільки він сам змінився. Бесік старівся й немічнів, а він ріс і вбивався в молодечу силу.
Якось, коли білували щойно забитого лося, ця переміна, що зайшла в його стосунках із собакам? особливо виявилась. Діставши собі копито й частину гомілки з м"ясом, Білозуб відбіг від собак, що гризлися за кістки, і заховався в гущавину. Там він їв свою поживу, коли на нього налетів Бесік. Не встигнувши навіть збагнути, що він робить, Білозуб двічі шарпонув його зубами й відскочив. Бесіка здивувало таке зухвальство й навальність нападу. Він спинився й непорозуміло витріщився на Білозуба, а червона кістка з м"ясом лежала між ними.
ebooksa