Твори у дванадцяти томах. Том третій
Кічі зустріла свого дорослого сина аж ніяк не привітно, але Білозубові це було байдуже. Він уже не потребував матері. Отож незворушно одвернувшись од пеї, він подався струмком проти води. На ростоці він звернув ліворуч і дійшов до печери тієї рисі, що з нею колись вони вдвох билися, він і Кічі. Тут, у порожньому лігві, вія улаштувався й спочивав цілий день.
Саме в залітки, коли голод уже минав, Білозуб здибався з Ліп-Ліпом. Той також утік до лісу і насилу там животів. Спіткалися вони несподівано. Оббігаючи з різних сторін підгір"я великої скелі, вони наскочили один на одного. На яку хвилину обоє завмерли, стривожені, і підозріливо втупились один в одного.
Білозуб почувався чудово. Цього тижня полювалося добре, і він наїдався досхочу. А остання здобич то й зовсім наситила його по горло. Але тільки-но побачив він Ліп-Ліпа, як уся шерсть йому на спині наїжилась. Це сталося просто само собою — так у Білозуба давніше бувало щоразу, коли насідався на нього Ліп-Ліп. Ото ж і зараз, побачивши свого ворога, Білозуб увесь наїжився і загарчав. Часу він марно не гаяв. Усе скінчилося надзвичайно швидко. Ліп-Ліп спробував відступити, але Білозуб підскочив і вдарив його плечем у плече. Ліп-Ліп упав і перекинувся на спину. У ту ж мить Білозуб угородив йому в жилаву шию свої зуби. Поки Ліп-Ліп борсався із смертю, Білозуб, настовбурчивши шерсть, тупцював довкола, не спускаючи його з ока. А тоді спокійно потрухцював собі своєю дорогою.
Незабаром одного дня вибіг він на узлісся, де вузька стяжка не порослої лісом землі спадала до річки Макензі. Знав він цей берег і раніше, але тоді тут нікого не було, а тепер розташувалося індіянське селище. Ще ховаючись поза деревами, Білозуб пильно до нього приглянувся. Це видовище, звуки й запах були йому дуже знайомі. Перед ним було його колишнє селище, яке перекочувало сюди. Тільки що видовище, звуки й запахи чимось різнились від давніших. Не чути було ні виття, ні плачу. Звуки, що звідти долинали, показували задоволення. А коли він почув сердитий голос якоїсь жінки, то зрозумів, що так сердяться тільки з повним шлунком. У повітрі тхнуло рибою. Отже, в селищі було що їсти. Голод минув. Білозуб сміливо виступив з лісу і подався просто до намету Сивого Бобра. Господаря дома не було, але Клу-Куч привітала собаку радісним криком і почастувала цілою рибиною, щойно зловленою. Білозуб розлігся і став чекати Сивого Бобра.
ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА
ВБРХІВНІ БОГИ
ВОРОГ СВОЇЙ ПОРОДІ
Якщо в натурі Білозуба й була, хоч би й яка прихована, можливість заприязнитись із представниками його породи, то вона безповоротно загинула, коли він став передовиком запрягу. Собаки зненавиділи його — зненавиділи за ту зайву пайку м"яса, що давав йому Міт-Са, за всі справжні й вигадані потурання, що він їх мав, за те, що він завжди біг на чолі запрягу, доводячи їх до сказу своїм кудлатим хвостом та ногами, які безнастанно втікали від них.
Білозуб відповідав їм такою самою лютою ненавистю. Честь бути передовиком тепер його мало тішила. Добрих три роки він тримав у покорі всю зграю гавкітливих собак, і тепер насилу терпів, що йому доводиться щораз ніби втікати від неї. Проте він мусив це терпіти, а ні, то йому загрожувала загибель. А життя, що було в ньому, гинути зовсім не хотіло. Тільки-но Міт-Са наказував рушати, як увесь запряг знімав шалений крик і кидався вперед на Білозуба.
Він нічого не міг з ними вдіяти. Якщо він обертався мордою до собак, то Міт-Са зараз же шмаляв його батогом, а задніми ногами й хвостом не багато зробиш проти розлюченої собачої зграї — така зброя ледве чи помічна в змаганні з силою безжальних зубів. Лишалось одно тільки — бігти. І він біг, кожним стрибком насилуючи свою природу і принижуючи гордість, і так упродовж цілого дня.
Але не можна безкарно насилувати своєї природи. Якби змусити волосину не рости з тіла, як їй призначено, а вростати назад у тіло, — це, звісно, спричинило б гострий біль. Отак було і з Білозубом. Уся його істота вимагала, щоб він кинувся на зграю, та боги це забороняли, підсилюючи свою заборону дошкульними ударами довгого, на тридцять футів, батога, сплетеного з оленячих кишок.
Серце Білозубові накипало образою, і в ньому росла така ненависть і лють, на яку тільки могла спромогтись його скажена неприборкана вдача.
Коли яке живе створіння й було ворогом своїй породі, то це якраз Білозуб. Він ніколи не просив милосердя, але й сам його не давав. Він ходив повсякчас із ранами й рубцями від собачих зубів, і собаки, своєю чергою, були позначені його покусами. Звичайно як отаборювались і розпрягали собак, передовики запрягів тулилися до богів, шукаючи в них оборони. Білозуб нехтував такою обороною. Він сміливо походжав по табору і вночі віддячував за те, що терпів цілий день. Давніше, коли він ще не був передовиком, інші собаки намагалися не трапляти йому на очі. Тепер, одначе, було вже не так. Вони гналися за ним цілий день, і в мозкові їм відбився образ його, як він утікає від них. Отож їм вдавалось, що перевага на їхньому боці, і вони не мали вже охоти звертати йому з дороги. Скоро він з"являвся серед них, зараз же починалась гризня. Там, де він ішов, чулося гарчання, клацання зубів, виття, Саме повітря, що він дихав, повне було ненависті й злості, і від цього тільки дужчали в ньому ці почуття.
Коли Міт-Са гукав, щоб запряг зупинився, Білозуб ставав одразу. Попервах це вибивало з колії собак. Вони гурма накидались на нього, та несподівано для них до помочі Білозубові приходив Міт-Са, і батіг безощадно свистів у повітрі. Собакам довелося врешті зрозуміти, що, коли запряг зупиняється з наказу, передовика вони не сміють займати. Інша річ, коли він із своєї волі зупинявся. Тоді їм ніхто не заважав кидатись на нього й навіть загризти його, якби він дався. Але Білозуб хутко збагнув, у чому справа, і після кількох таких випадків ніколи вже без наказу не зупинявся. Звісно, він мусив усіх цих речей швидко навчитись, щоб вижити серед надзвичайно суворих обставин, в які його вкинуло життя.
Собаки ж натомість ніяк не могли затямити собі, що його не можна зачіпати, коли отаборяться. Удень вони гналися за ним, заповзято гавкаючи, і наука, що припала їм минулої ночі, вилітала в них із голови. Вночі вони діставали таку саму науку, а на ранок вона знов ішла їм у непам"ять. У їхній ненависті до Білозуба чимало важила ще одна річ. Вони відчували в ньому відмінну породу, і цього одного вистачало, щоб вороже до нього ставитись. Вони так само, як і він, були присвоєні вовки, але в них були за плечима цілі свійські покоління. Чимало із спадщини Пустелі вже втратилося в них, так що Пустеля здавалась їм тепер чимось невідомим, страшним, вічно погрозливим і ворожим. А він, Білозуб, стояв близько до неї і своїм виглядом, і поводженням, і інстинктами. Він уособлював її в собі і був її символом. Отож коли собаки вискаляли на нього зуби, вони боронилися від тієї руїнницької сили, що крилася в гущавині лісу і в темряві поза освітом багаття.
Проте одну науку собаки добре затямили, а саме — що їм треба триматися гурту. Білозуб занадто був страшний ворог для кожного з них, щоб вони важилися виступати проти нього поодинці. Собаки нападали цілою зграєю, а то б він уночі повбивав геть усіх їх, одного по одному. Отож Білозубові все не щастило порішити жодного свого ворога. Він міг збити з ніг усякого собаку, але зграя кидалась на нього раніше, ніж він устигав схопити жертву за горло. Досить було найменшого натяку на бійку, як збігався увесь запряг і нападав на нього. Собаки без угаву гризлися між собою, та тільки-но заводилося з Білозубом, вони зараз же забували про свою гризню.
Знов же, хоч як вони силкувалися, забити Білозуба їм була неспромога. Він був занадто прудкий як на них, занадто розумний і грізний. Він умів уникати небезпеки і завжди тікав тоді, коли вони от-от уже мали його оточити. А щоб збити його з ніг — на це не годен був жодний собака. Ноги його так само затято трималися землі, як сам він тримався життя. Отож вижити й вистояти на ногах виглядало на одне в цій безкінечній війні зі зграєю, і ніхто краще за Білозуба не розумів цього.
Так ото Білозуб став ворогом своїй породі, ворогом присвоєним вовкам, що полагіднішали трохи через своє довге життя біля людського вогнища і виніжились під захистом людини. Білозуб був жорстокий і немилосердний. Таку мав він вдачу. Він проголосив криваву помсту всім собакам і мстився так нещадно, що навіть Сивий Бобер, сам лютий, дивувався на його озлість. Він заприсягався, що зроду ще не бувало такого звіра. І індіяни з інших селищ підтверджували слушність цієї думки, коли згадували, як Білозуб загризав їхніх собак.
Білозубові було вже майже п"ять років, коли Сивий Бобер узяв його знов у далеку мандрівку, і в багатьох селищах на Макензі, в Скелястих горах та вниз по річці Поркюпайн аж до Юкону він надовго дався взнаки тим, що загризав чужих собак. Він просто несамовито мстився на своїй породі. Собаки не сподівалися ні такої швидкості, ані раптовості його наскоків. Вони й гадки собі не мали, які блискавичні його удари. Вони наїжували шерсть, прибирали задирливого вигляду, а він, часу не гаючи на ці попередні церемонії, налітав на них, наче відпущена сталева пружина, хапав за горло й убивав ворога раніше, ніж той устигав опам"ятатися з дива.