— Звісно, нічого не буде, — підтвердив Мет. — Вам довелося б спеціально чоловіка до нього наймати.
Підозра розвіялась, і Відон Скотт задоволено кивнув головою. Запала мовчанка, і знову почулось тихеньке скигління, наче стримуваний плач, а потім обнюхування.
— Так, але все ж він з біса вас полюбив, — зауважив Мет.
Скотт глянув на нього, раптом скипівши гнівом:
— До дідька все це, чоловіче! Я сам знаю, чого хочу і що краще.
— То правда, тільки…
— Тільки що? — урвав його Скотт.
— Тільки, — спокійно почав погонич і враз також роздратувався. — А чого це ви так розпалились? З вас зовсім того не видно, що ви направду знаєте, чого хочете.
Яку хвильку Відон Скотт боровся сам із собою, а тоді сказав уже спокійніше:
— Ви маєте рацію, Мете. Я таки не знаю, чого хочу, оце-то й біда!
— Адже ж просто смішно було б узяти такого собаку, — додав він, помовчавши.
— І то правда, — відповів погонич. Проте його слова знову не задовольнили господаря.
— Але скажіть мені, в ім"я великого Сарданапала, відки він знає, що ви їдете? Ось мене що вражає, — казав далі Мет безневинним голосом.
— Це вище за моє розуміння, — відказав Скотт, сумно хитаючи головою.
А потому настав день, коли крізь відчинені двері Білозуб побачив фатального чемодана. Він стояв на підлозі, і господар укладав туди речі. У двері весь час входили й виходили, а мирне життя в хатині заступилося метушнею та тривогою. Ці докази були безперечні. Білозуб уже давно прочував небезпеку, а тепер ще й упевнився в ній. Його бог знов лагодиться до втечі. Він не взяв його з собою перший раз, не візьме тим паче й тепер.
Уночі Білозуб став вити, протягло, по-вовчому. Як тоді, коли він ще цуценям прибіг з Пустелі й замість табору знайшов тільки купи сміття, де був намет Сивого Бобра, так і тепер він підняв морду до холодних зір і почав виливати перед ними свою тугу.
У хатині обоє чоловіків щойно обляглися.
— Він знову перестав їсти, — зауважив Мет із своєї лежанки.
Скотт щось пробурмотів, заворушивши коца.
— Коли згадати, як він сумував той раз, я не здивуюсь, якщо він здохне.
ebooksa