— Адже ж ви провадите ту саму гру, що й вони.
— Ту саму, тільки не так само. — Буйний День замислено подивився на дівчину. — Я сказав, що вони полохливі тхори, і вони таки й є тхори. Удають із себе бозна-яких ризикованих грачів, а серед них і одного з тисячі нема такого, щоб мав досить духу по-справжньому грати. Вони просто торбохвати, щоб ви знали. Зграя зайців, що вдають із себе лютих вовків. Увесь час чигають, де б кого обскубти, а тільки запахне смаленим — відразу в кущі. Ось, приміром, як вони роблять. Коли великі тузи надумали спекатись акцій Малого Мідного тресту, вони послали на нью-йоркську біржу Джекі Фоло. Той і зняв там галас: «Купую Малий Мідний по п"ятдесят п"ять!» — а курс тоді був п"ятдесят чотири. За півгодини ті зайці, що їх дехто назива «фінансистами», підбили його до шістдесятьох. Але не минуло й години, як вони пороснули в кущі й почали викидати акції Малого Мідного по сорок п"ять і навіть по сорок.
Вони тільки попихачі у великих тузів. Щойно вони обберуть дурнів, як тузи в них забирають усю здобич. А то користуються ними, щоб грабувати один одного. От як була востаннє паніка на біржі, таким чином Сталевий трест проковтнув Чатанузьку металургійну компанію. Сам трест і влаштував ту паніку. Йому треба було розчавити два чи три великих банки і притиснути кількох конкурентів, от він і збаламутив тих зайців. Вони своє діло справили як слід, і трест прибрав Чатанузьку компанію до рук. Та їх будь-хто може в кущі загнати, аби мав трохи відваги й клею в голові. Я їх не ненавиджу, цих торбохватів із заячими душами, а просто зневажаю.
РОЗДІЛ XVII
На кілька місяців Буйний День з головою поринув у роботу. Видатки були страшенні, а не прибувало нічого. Земля, правда, пішла в гроші, але більш Окленд нічим не відгукнувся на Гарнішеву бурхливу діяльність. Місто вичікувало, що ж він чинитиме далі; а Буйний День часу не гаяв. До всіх галузей роботи він понаймав найкращих фахівців. Він не хотів миритися з помилками, нібито неминучими в усякому почині, й постановив зразу робити все як слід. Через те, наприклад, керувати будівництвом трамвайної мережі він найняв Вілкінсона, виписавши його з Чікаго й збільшивши мало не вдвічі його й так велику платню. День і ніч робітники вкладали на вулицях трамвайні рейки, день і ніч копри забивали здоровезні палі в тванисте дно Оклендської бухти. Дамба мала протягтись на три милі. На Берклійських пагорбах вирубувано на палі цілі гаї старих евкаліптів.
Поки через пагорби тягли приміську електричну залізницю, лани та луки розмірялося й розбивалося на міські квартали, позначалося майбутні бульвари та парки, як належиться в новочасному місті; прокладалося широкі, рівні вулиці, клалося заздалегідь стічні й водогінні труби, мостилося брук каменем із власних Гарнішевих каменярень і цементувалося широкі тротуари. Покупцеві лишалось тільки добрати місце, найняти архітектора й заходитись будувати. Швидкохідна електричка відразу зробила всю широку округу легкоприступною, і довго ще перед тим, як стала до дії нова переправа, почали будуватися сотні будинків. Земельні ділянки вже давали Гарнішеві величезні прибутки. Отак той штурм мільйонів трохи не за день обернув хліборобську околицю на один з найкращих житлових районів міста.
Але гроші, що пливли до Гарніша, зразу йшли в новий обіг. Трамвайних вагонів, наприклад, потрібно було так багато, що він мусив спорудити свій трамвайний завод. Дарма що земля дуже подорожчала, він і далі скуповував кращі ділянки під фабрики та будинки. На Вілкінсонову пораду навіть ті трамвайні колії, що вже були в місті, перероблено наново. Легкі старі рейки знято й замість них покладено найважчі, які тільки вироблялись. Наріжні ділянки на вузьких вулицях Гарніш відкупляв і не жаліючи дарував місту, щоб округлити круті завороти й пустити трамваї швидше. Трамвайну лінію малося прокласти аж до кінця дамби, а відгалуження її розходились по всьому Окленду, Аламеді й Берклі. З таким самим широким розмахом споруджувалося водогін. Щоб величезні кошти, вкладені в нове місто, дали сподіваний зиск, треба було якнайкраще забезпечити те місто вигодами, і тоді всі захочуть там селитись. Такий і був Гарнішів намір. Крім великих готелів, він улаштував парки з розвагами для простолюду, художні галереї й заміські ресторани для вишуканої публіки. І хоча людність ще не збільшилась, прибутки від трамваю вже помітно зросли. У Гарнішевих проектах нічого не було фантастичного: він укладав капітал у певнісіньке діло. Оклендові потрібен першорядний театр, вирішив він і, після марних спроб зацікавити цим місцевих капіталістів, заходився будувати його сам, бо тільки він сам передбачав тих двісті тисяч нового люду, що прийдуть у місто.
Та хоч би скільки було діла, хоч би яке було велике напруження, неділі Буйний День залишав собі, щоб їздити з Діді в гори. Несподівано одначе ті прогулянки припинились, і зовсім не через зимову сльоту, як можна було побоюватись. Одної суботи пополудні дівчина сказала йому в конторі, що завтра з ним не зустрінеться. Він почав допитуватись чому.
— Я продала Меб.
Буйному Дневі на хвильку відібрало мову. Він просто не знав, як йому слід тлумачити той вчинок, що скидався мало не на зраду. Може, її прикрутило з грішми? А може, це вона в такий спосіб дає йому наздогад, що він їй надокучив… А може…
— А що сталося? — нарешті здобувся він на слово.
— Я не могла її далі тримати, коли сіно коштує сорок п"ять доларів за тонну.
— Та й годі? — спитав він, пильно на неї дивлячись. Він згадав, що вона якось оповідала, як п"ять років тому всю зиму продержала кобилицю, хоча сіно піднялось до шістдесятьох доларів за тонну.
— Ні. Тепер і на брата більше грошей іде, і я вирішила, коли мені не вистачає на обох, то краще від кобилиці відмовитись, ніж від брата.
Буйному Дневі стало невимовно сумно. Його охопило почуття страшної порожнечі. Що ж це буде за неділя без Діді? Та й не одна неділя, а багато? Він розгублено затарабанив пальцями по столі. Тоді спитав:
— Хто її купив?
Очі дівчини спалахнули, як завжди, коли вона гнівалась.
— Будь ласка, не надумайте відкупляти її мені назад. Не відмагайтесь, я знаю, що вам це спало на думку.
— Та я й не відмагаюсь, я справді про це подумав. Але» звісно, я нічого не зробив би, не спитавши вас. А коли ви так до цього ставитесь, то я й питати не буду. Але ж ви дуже любили Меб, і вам не легко з нею розлучатись. Мені вас страшенно шкода! А ще дужче шкода, що ви взавтра не поїдете зі мною в гори. Я навіть не знаю, що мені робити з собою.
— І я теж, — невесело призналась Діді. — Хіба тільки візьмуся до якогось шитва.