Ці незбагненні слова й геть збили його з пантелику.
— Та хіба ви самі не розумієте? Я далеко охочіш вийшла б за Елама Гарніша, коли він щойно приїхав з Клондайку і я щойно його побачила, ніж за вас, оцього, що сидите отут передо мною!
Він повагом похитав головою.
— Ну, це вже щось не про мене писано! Що більше ви знаєте чоловіка й що дужче він вам до вподоби, то менше ви хочете за нього заміж. Виходить, роздивились — та й скривились, як то кажуть? Еге?
— Ні, ні! — вигукнула Діді, та перше ніж устигла ще щось сказати, постукали в двері.
— Десять хвилин минуло, — нагадав Буйний День.
Поки її не було, його бистрі, мов у індіянина, очі оббігли всю кімнату. І знов, як і перше, відчув він тепло, затишок і красу, хоча й не міг би пояснити, через що саме. Його захопила простота — дорога простота, як він вирішив; либонь, залишки з тих часів, коли батько її ще був живий і багатий. Давніш йому ніколи й на думку не спадало, що проста дубова підлога з розкиданими по ній вовчими шкурами може куди краще виглядати, ніж щонайрозкішніший килим. Він шанобливо подивився на книжкову шафу, де були сотні книжок. Для нього то вже була таємниця. Він ніколи не міг збагнути, про що люди можуть стільки писати. Писати й читати — це зовсім не те, що робити щось, а для нього, людини дії, тільки дія й була зрозуміла.
Погляд його перебігав від Венери до невеличкого чайного столика, заставленого гарною тонкою порцеляною, та до блискучого мідяного казанка на такій самій мідяній конфорці. Конфорки йому доводилось бачити й раніше, і тепер він подумав: чи не готує вона на оцій вечерю для студентів, що про них він чував? На стіні висіло кілька акварелей, і Буйний День вирішив, що то, певно, вона сама їх намалювала. Були там ще фотографії коней та репродукції з робіт старовинних майстрів; одна, в пурпурових барвах, що зображувала погреб Христа, на хвилину привернула його увагу. Та весь час його погляд вертався до Венери на фортеп"яно. Його простому, неосвіченому розумові чудним здавалось, як це молода дівчина тримає на видноті в своїй кімнаті таку сміливу — щоб не сказати непристойну — річ. Але він змирився навіть із цим, бо вірив у неї: коли так робить Діді, то все гаразд. Видно, такі речі належать до культури. У Ларрі Гігана теж були такі статуетки й фотографії в його заваленому книжками помешканні. Але Гіган — то зовсім інша справа. В ньому було щось нездорове; Буйний День це відчував завжди, коли бував з ним. А Діді, навпаки, була така міцна, така здорова тілом і душею! Від неї наче аж пашіло сонцем, вітром і курявою путівця. І проте, коли така чиста, здорова дівчина поставила в себе на фортеп"яно голу скорчену жінку, — виходить, так годиться. Усе, що робить Діді, добре. Вона не може робити нічого поганого. Та й, звісно, він нічогісінько не тямить у культурі.
Дівчина вернулася й попрямувала до свого крісла, а Буйний День милувався її ходою. Бронзові пантофельки зводили його з розуму.
— Мені хотілося б про дещо вас запитати, — зразу почав він. — Скажіть, ви взагалі думаєте виходити заміж?
Вона весело засміялась і похитала головою.
— Чи у вас є хто такий, що більше вам до вподоби, ніж я? Приміром, той, що оце телефонував?
— Ні, нема. Я не знаю нікого, хто б мені так подобався, щоб вийти за нього заміж. Власне, мені здається, що я не з таких жінок. Видно, попрацювавши в конторі, робишся до заміжжя нездатна, — сказала вона і вся зашарілась від того погляду, що ним Буйний День обвів її з голови до носочків бронзових пантофельок.
— А мені здається, що вже як не ви створені для заміжжя, то хто ж тоді до нього й здатен. Тепер друге запитання. Бачте, мені ж треба знати, куди я пхаюсь. Чи є хто, щоб вам подобався так само, як я?
Але Діді вже опанувала себе.
— Це вже нечесно, — сказала вона. — Допіру запевняли, що ви не прискіпливий, а тепер — самі бачите. Хіба ви не прискіпуєтесь до мене? Я не хочу далі відповідати на ваші запитання. Побалакаймо про щось інше. Як там ваш Боб?
За півгодини Буйний День уже мчав під дощем по Телеграф-авеню до Окленда. Курячи самокрутку з рудого паперу, він згадував усе, що відбулося. Не так уже й кепсько, — підсумував він, хоч багато що бентежило його. Приміром, оце: що більше вона його знає, то дужче він їй подобається, а знов же: то менше вона має охоти вийти за нього заміж. От і добери її!
Але з іншого боку її відмова дечим і тішила. Не згоджуючись вийти за нього, вона зрікається тридцятьох мільйонів. Для секретарки, що одержує дев"яносто доларів на місяць і знала колись ліпші часи, це чимало важить.
Отже, на гроші вона не заздрісна, це вже напевне. Кожна жінка, що йому траплялась, видимо ладна була проковтнути його заради самих мільйонів. Відколи Діді Мейсон стала до нього на службу, він подвоїв своє багатство, нажив тих мільйонів ще п"ятнадцять. І що ж? Якщо, може, вона й мала коли охоту вийти за нього заміж, то охота та меншала в міру того, як більшало його багатство.
«Чортзна-що! — подумав він. — Виходить, як я зароблю на оцій землі сто мільйонів, вона, чого доброго, перестане зі мною й розмовляти».