Діді нетерпляче насупилась, і він повів далі вже поважно:
— Бач, Діді, з самого початку цієї клятої паніки я працював, як сорок коней, а в голові ввесь час бубнявіли думки, ті, що ти в неї посіяла. Сьогодні вранці вони накільчилися, та й годі. Я встав, щоб піти, як звичайно, в контору — і не пішов. Бо кільчики повибивалися скрізь. У вікно світило сонце, і я знав, що в горах — розкіш! Я почував, що мені в тридцять мільйонів разів дужче хочеться кататись там із тобою, аніж іти в свою контору. І водночас я знав, що це неможливо. А чому? Через цю саму контору, вона б мене не відпустила. Усі мої гроші стали б дуба, заступили б мені дорогу й не пустили б. Така вже в них маніра, в цих клятих грошей, сама знаєш.
Отож тоді я й побачив, що стою на роздоріжжі: одна дорога в контору, друга — в Берклі. Я взяв та й поїхав у Берклі. Більш я ані ногою не ступлю в контору. З нею я вже поквитався раз і назавше. Нехай і вона, і решта все западеться, нехай собі банкрутує! Я постановив твердо. Бач, я чоловік богомільний і маю кому молитись — любові й тобі. Це віра старша за найдавнішу релігію в світі. Це Любов, ось воно що, сама Вона з великої літери!
Діді враз поглянула на нього, ніби злякавшись.
— Невже ви хочете… — почала вона.
— Атож. Я стираю чисто всі рахунки. Нехай летить усе геть, димом догори! Коли мої тридцять мільйонів стали мені перед носом і сказали, що мені не можна сьогодні їхати з тобою в гори, я зрозумів, що час повернути на своє, і ось я повертаю. В мене є ти, є сила працювати на тебе і є маленька ферма в Сономській долині. Це все, що мені треба і що я гадаю зберегти, опріч Боба, Вовка, валізки та ста сорока волосяних гнуздечок. А решта все — нехай іде своїм шляхом. То все сміття.
Та Діді не вгавала:
— Отже, це… ці величезні втрати не є вимушені?
— Хто це тобі сказав? Тож-бо й річ, що вимушені. Коли вже гроші важаться ставати передо мною дуба та боронять мені поїхати з тобою…
— Ні, ні, облиште жарти, я ж зовсім не про те питаю, ви самі знаєте. Мені треба знати: з ділового погляду це банкрутство неминуче?
Він похитав головою.
— Звісно, ні. У тім-то вся й штука! Я не того кидаю свої справи, що криза мене зломила і я мушу їх покинути. Ні, я сам зборов кризу, я вже виграю, всі козирі в мене — і ось я йду з цієї карти. Це тільки показує, як я мало за все те дбаю. Мені потрібна тільки ти, дівчинко, отож я й заграю так, щоб виграти тебе.
— Ти збожеволів, Еламе, — сказала вона, ухиляючись від обіймів.
— Назви мене ще раз так, — у розкоші пробурмотів він. — Це бринить любіше, ніж дзенькіт мільйонів.
Але вона не слухала.
— Це ж божевілля! Ти сам не знаєш, що робиш!
— Ще й як знаю, — запевнив він її. — Я прагну до того, що для мене найдорожче в житті. Бо один твій мізинчик вартий більше…
— Та вернись же до розуму хоч на хвилину!
— А я ще зроду не був розумніший. Я знаю, чого мені треба, і я домагаюсь його. Мені треба тебе і треба простору. Я не хочу більше збивати ноги на бруку й липнути вухом до телефону. Я хочу мати хатку на фермі в якнайутішнішому куточку на світі. Я хочу поратись на тій фермі, доїти корови, чистити коні, рубати дрова, орати землю, усе таке. І ще я хочу, щоб у тій хатці жила зі мною ти. А все інше мені остобісіло, я змучився від нього геть! І я знаю, що я найщасливіша в світі людина. Бо я маю те, чого ні за які гроші не можна купити. Я маю тебе, а тебе я не міг купити ні за тридцять мільйонів, ні за три тисячі мільйонів, ані за тридцять центів.
Стукіт у двері урвав його. Діді покликали до телефону, і вона залишила його милуватись на Венеру та на всі витончені оздоби її кімнати.