— Так, зазначеному голодранцеві не дуже приємно слухати, що його кохана цілує іншого голодранця із шхуни підозрілого ямайського негра, якого вона доти зроду не бачила, — закінчив речення Генрі.
— Вона гадала, що це ти, — задумливо мовив Френк, починаючи дещо розуміти. — І я не серджуся, що ти скипів, хоч мусиш сам визнати, що вдача в тебе погана. Ще вчора ти хотів відрізати мені вуха…
— Твоя вдача, Френку, не краща. Як ти, коли лежав піді мною, напосідався, щоб я їх неодмінно відрізав? Ха-ха-ха!
Юнаки засміялись від щирого серця.
— Це вдача старого Моргана, — сказав Генрі. — Він завжди був кусючий, як перець.
— Але не такий, мабуть, як ті Солано, що з ними ти хочеш породичатися. Бо вони майже всі прибігли на берег і частували мене пострілами з рушниць, коли я від"їздив. А твоя Леонсія витягла свою пукавку й погрожувала бороданеві, мабуть, своєму батькові, що продірявить йому груди, якщо він не перестане стріляти в мене.
— Авжеж, то був її батько, сам старий Енріко, — вигукнув Генрі. — А решта хлопців — її брати.
— Гарні голуб"ята! — засміявся Френк. — А чи не думаєш ти часом, що коли ти ввійдеш по одруженні до цієї мирної родини, тобі припаде на долю занадто нудне та одноманітпе життя? — Він спішився, захоплений новою думкою. — До речі, Генрі, якщо вони всі гадали, що то був ти, а не я, чого ж вони хотіли тебе вбити? Чи твоя шорстка Моргаиова вдача зачепила чимось родичів твоєї майбутньої дружніш?
Генрі поглянув на нього, немов змагаючись із самим собою, а потім відповів:
— Не знаю вже, як і сказати. Воно справді паскудна штука, і мою вдачу слід було б лаяти. Я посварився з її дядьком. Він був наймолодшим братом її батька…
— Був? — значуще спитав Френк.
— Авжеж, був, — кивнув головою Генрі. — Тепер його вже нема. Звали його Альфаро Солано, і натуру він теж Мав препогану. Вони кажуть, що походять від іспанських Конквістадорів і тому пишаються, як індики. Альфаро заробив чимало грошей на продажу цінної деревини і нещодавно посадив величезну плантацію цінних порід дерев на березі моря. Якось ми посварилися. То сталося в містечку Сан-Антоніо. Мабуть, то було тільки непорозуміння, хоч я й тепер вважаю, що він не мав рації. Він завжди шукав приключки посваритися зі мною, бо, бачиш, не хотів, щоб ми з Леонсією одружились. Ну от і сталося. Почалось усе в пулькерії[5]. Альфаро хильнув мескалю [6] трохи більше, ніж треба. Він перший образив мене. Нас довелося розбороняти й повідбирати рушниці. Але ми заприсяглися вбити один одного. Усе лихо в тому, що наша суперечка й наша присяга мали забагато свідків. А за дві години комісар і два поліцаї застали мене над трупом Альфаро на околиці міста. Його вбито ножем у спину, і я, йдучи до берега, спіткнувся об його тіло. Що я міг сказати? Нічого! Всі знали про нашу суперечку, погрози помститись, а менше, ніж за дві години, мене знайдено коло теплого ще трупа. Відтоді я не бував у Сан-Антоніо, а тікаючи звідти, звісно, не барився. Альфаро був дуже відомий, знаєш, такий зух, яких люблять люди. Їх ніхто б не переконав улаштувати бодай спробу суду наді мною. Всі жадали моєї крові, і я швидко накивав п"ятами.
Незабаром, коли я був уже в Бокас-дель-Торо, посланець від Леонсії приніс мені мою обручку. Ось як стоїть справа. Я почував себе препогано. І, не наважуючись повернутись туди, де Солано й решта населення прагнули позбавити мене життя, приїхав сюди вдавати з себе пустельника і порпатись у землі заради Морганових скарбів… Але я й досі ще не знаю, хто загнав ножа Альфаро. Знайшовши вбивцю, я міг би виправдатись перед Леонсією і всіма Солано, а тоді, безперечно, і одружився б із нею. Тепер, коли, все вже минуло, я мушу визнати, що Альфаро був гарний хлопець, хоч і втрачав самовладу з першої ж чарки.
— Ясно, як день! — промурмотів Френк. — Немає нічого дивного, що її батько та брати хотіли прострелити мене. Що довше я дивлюсь на тебе, то більше бачу, що ми схожі, як дві горошиночки, за винятком моїх вусів…
— І цього, — Генрі закасав рукав і показав на лівому передпліччі довгий, вузький білуватий шрам. — Я його дістав, ще малим бувши. Упав із вітряка крізь скляний дах у теплицю.
— Слухай тепер, — мовив Френк, і лице йому розпашіло від думки, що склалась у нього в голові. — Комусь треба врятувати тебе від цієї халепи, і це буде той, хто зветься Френком, один із спільників компанії «Морган і Морган». Ти лишишся тут або переїдеш до Телячого острова й почнеш там копати, а я повернусь і розповім усе Леонсії та її родичам…
— Якщо вони не вб"ють тебе перше, ніж ти спроможешся розповісти їм, що ти — не я, — гірко зауважив Генрі. — З тими Солано чиста морока. Вони спершу стріляють, а потім починають розмовляти. Вони не захочуть і слухати ніяких доказів, поки не вб"ють супротивника.
— А проте я все-таки спробую, — наполягав Френк, бо йому кортіло усунути непорозуміння між Генрі й дівчиною.
Але спогади про ту зустріч будили в ньому дивні почуття. Йому було шкода, що та чарівна дівчина належить людині, такій подібній до нього. І Френкові знову привиділась її постать там, на березі, коли під владою двох протилежних почувань вона то цілувала його, то зганяла на ньому свій гнів і зневагу. Він несамохіть зітхнув.
— Ти чого зітхаєш? — глузливо спитав Генрі.