— Тим більше є підстав сповідатися.
Таким чином, справа не рушала з місця. Ейбл А-Йо вимагав цілковитої відданості богові, а Еліс Акана й далі кокетувала біля входу в рай.
— Якщо Еліс таки почне, то можна закластися, що сповідь буде довга! — наперед тішилися портові волоцюги-
У клубах можлива сповідь Еліс цікавила всіх ще дужче. Молодше покоління хвалилося, що вже забезпечило собі місця в перших рядах на майбутню сповідь, а старше кисло глузувало з святенництва Еліс. Навіть більше: Еліс раптом стала дуже популярна серед приятелів, які вже років з двадцять тому забули про її існування. Одного дня, коли Еліс із Біблією в руках чекала на вулиці трамваю, Сайрес Годж, цукровий плантатор і місцевий магнат, звелів своєму шоферові спинити біля неї машину. З перебільшеною люб"язністю він посадив її коло себе і, відклавши свої справи, згаяв три чверті години, щоб особисто довезти її, куди треба.
— Мені приємно дивитися на вас, — лебедів він. — Як летить час! У вас дуже гарний вигляд! Мабуть, ви знаєте секрет вічної молодості.
Еліс усміхалася й відповідала йому також компліментами щедро, як звичайно полінезійці.
— Гай-гай, — згадував Сайрес Годж, — який я тоді був ще хлопчисько!
— Чудовий хлопчисько, — засміялася вона.
— Але в голові моїй вітер гуляв у ті далекі дні.
— А пам"ятаєте ту ніч, коли ваш візник напився і лишив вас.
— Ц-ц-ц! — зупинив він її. — Мій шофер-японець скінчив середню школу і розмовляє по-англійському краще за нас із вами. Я навіть думаю, що він шпигує тут для свого уряду. То нащо при ньому це казати? До того ж я тоді був ще такий молодий! Пам"ятаєте…
— У вас щоки були мов бросливи, що росли в нас у садку, поки їх не поточили хробаки, — мовила Еліс. — Тоді ви, мабуть, голилися не частіш, як раз на тиждень. З вас був гарний хлопець. Пам"ятаєте, яку гулу ми влаштували на вашу честь? То було…
— Ц-ц-ц! — знову цитьнув він. — Усе те поховано й забуто. І добре, що забуто!
І Еліс помітила, що в очах його вже немає тієї юнацької щирості, яку вона в нього пам"ятала. Натомість вони пронизливо й пильно дивилися на неї, сподіваючись запевнень, що вона не буде воскрешати давно похованих подій.
— Релігія — гарна річ, коли ми старіємось, — казав їй інший давній приятель. Він будував собі чудовий будинок на Тихоокеанських пагорбах, недавно вдруге одружився і йшов на пристань зустрічати двох дочок, що, скінчивши науку у Васарі, саме верталися додому. — На старість людині треба релігії, Еліс. Вона робить нас лагіднішими, вчить поблажливості до гріхів інших людей, а надто гріхів молодості, коли люди шаліють і самі не знають, що роблять.
І він напружено чекав її відповіді.
— Атож, — мовила Еліс. — Усі ми народилися, щоб грішити, і важко вибратися з гріха. Але я вибираюся, вибираюся…
— Не забудьте, Еліс, що я в ті часи завжди був чесний з вами. Ми ніколи не сварилися.
— Ні, навіть тієї ночі, коли ви давали
— І щедро, — майже благально сказав він.