— Я людина бідна, — закудкудакав той, але Торес спостеріг, що він пильно розглядає камінець.
Нарешті ювелір кинув самоцвіт на віко вітрини, як річ, що не має великої ціни, і запитливо зиркнув на свого гостя. A Торес мовчав, знавши, що так він швидше викличе старого скнару на розмову.
— Чи не хоче шановний сеньйор Торес довідатись у мене про якість цього каменя? — спитав нарешті старий.
Торес лише кивнув головою.
— Це справжній самоцвіт. Невеличкий. Він, як ви самі бачите, не ідеальний. І, ясна річ, під час шліфування більша частина його загине марно.
— Скільки він коштує? — нетерпляче й неввічливо спитав Торес.
— Я бідна людина, — знову сказав Фернандес.
— Ніхто й не просить вас, старого дурня, купувати його. Та коли ви перший завели про це мову, то скажіть, скільки за нього дасте?
— Як я казав уже, нехай дарує мені шановний сеньйор, як я казав допіру, я дуже бідна людина. Досить часто я не маю змоги купити собі навіть несвіжої риби на обід. Іноді я не можу дозволити собі й ковтнути дешевого червоного вина. А воно конче потрібне для мого шлунка; я дізнався про це, ще хлопцем бувши, коли служив за учня в Італії, далеко від Барселони. Я такий бідний, що не купую коштовних самоцвітів…
— Навіть, щоб потім заробити на них? — перебив Торес
— Якщо я певний, що матиму зиск від цього, — прохарамаркав старий, — тоді куплю. Але через свою бідність я не можу платити великі гроші.
Він знов узяв у руки камінець і довго, уважно вивчав його.
— Я дав би, — нерішуче почав він, — я дав би… тільки нехай же шановний сеньйор пам"ятає, що я страх яка бідна людина. Сьогодні я мав у роті якусь там ложку юшки з цибулею та скоринку сухого хліба…
— Ради бога! Скільки ж ви дасте, старий дурню? — гримнув на нього Торес.
— П"ятсот доларів, та й то не знаю, чи зароблю що на цьому.
— Американських доларів?
— Мексіканських, — додав старий, зменшивши тим ціпу вдвоє. — Звичайно, мексіканських, тільки мексіканських, ми ведемо всі розрахунки в мексіканських доларах.
Хоч і зрадівши в душі, що такий маленький самоцвіт коштує так дорого, Торес удав незадоволеного й хотів був узяти камінець назад. Але старий відсмикнув руку, не випускаючи зисковну для себе річ.
— Ми ж бо давні приятелі, — прохрипів він. — Я знав вас, коли ви ще хлопцем приїхали сюди з Бокас-дель-Торо. І, як для приятеля, я заплачу вам американськими доларами.
І тільки тоді — не зовсім виразно, але цілком певно — зрозумів Торес, які величезні скарби лежали в Царициній скрині, скарби, що їх Загублені Душі викрали із сховища майя.