А в кімнаті для сторожі, футів за п"ятдесят від камери Генрі, тим часом обкрадали Леопольдо Нарваеса. Почалося з того, що Педро Суріта докладно оглянув скриню. Він підняв її з одного боку, пробуючи, яка вона завважки, і, наче той пес, понюхав крізь шпарку, ніби його ніс міг допомогти йому дізнатись, що було всередині.
— Облиш це, Педро! — засміявся до нього один із вартових. — Адже тобі дали два песо, щоб ти був чесний.
Помічник зітхнув, відійшов від скрині, сів, ще раз глянув на скриню і знову зітхнув. Розмова ввірвалася. Всі раз у раз повертали очі до скрипі. Засмальцьована талія карт не могла розважити їх. Гра також припинилась. Вартовий, що висловив догану Педро, і собі підступив до скрині й потягнув носом повітря.
— Нічим не пахне, — заявив він. — У скрині немає пахучих речей. Тоді що ж там є? Кабалеро казав, ніби щось коштовне.
— Кабалеро! — пирхнув другий поліцай. — Мабуть, батько старого торгував протухлою рибою так само, як і його дід. Тепер кожен жебрак пнеться вивести свій родовід від конквістадорів.
— А чого б і ні, Рафаелю? — відказав Педро Суріта. — Хіба ми всі не від них походимо?
— Атож, — відразу погодився Рафаель. — Конквістадори повбивали багацько люду…
— І стали предками тих, хто вижив, — додав Педро, викликавши загальний сміх. — Та все ж таки я залюбки віддав би був один з цих песо, аби знати, що є в скрині.
— А ось Ігнасіо! — привітав Рафаель появу ще одного вартового, запухлі очі якого свідчили, що він тільки-но прокинувся. — Йому не плачено за чесність. Ходи-но сюди, Ігнасіо, задовольни нашу цікавість і скажи, що в цій скрині.
— Як можу я знати? — відмовив Ігнасіо, кинувши оком на скриню. — Я тільки-тільки прокинувся.
— Отже, тобі й не платили, щоб ти був чесний, — пояснив Рафаель.
— Милосердна мати божа! Та хто ж платитиме мені за те, щоб я був чесний? — вигукнув вартовий.
— Тоді бери онде сокиру та відкривай скриню, — висловив Рафаель свою потаємну думку. — Ми не маємо права, бо Педро дістав для нас усіх два песо й ми повинні бути чесні. Відкривай мерщій, Ігнасіо, а то ми луснемо з цікавості.
— Ми тільки подивимось, тільки подивимось, — знервовано бубонів Педро, в той час, як Ігнасіо підважив сокирою віко на скрині. — А тоді знов зачинимо, і… всунь туди руку, Ігнасіо. Ну що ж ти там знайшов? На що воно схоже? Га?
Пошпортавшись у скрині, Ігнасіо витяг згорток із грубого картону.
— Розгортай обережно, нам-бо доведеться поставити його на місце, — попередив помічник.
Коли папір і картон розгорнули, всі втупили очі в пляшку хлібного віскі.
— А як запаковано! — вражено пробурмотів Педро. — Мусить бути щось дуже добре. Ач, як його обвито.
— Американське, — зітхнув інший вартовий. — Я лише раз пив американське віскі. Пречудова штука. Воно надало мені стільки сміливості, що я вийшов на арену в Сантосі й пішов проти бика голіруч. Щоправда, бик таки кинув мене, але ж на арену я усе-таки вийшов.
Педро взяв пляшку й намірився відбити їй шийку.